Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Встреча

Аннотация: Встречи людей бывают разными, но иногда случаются уж больно странные случаи. Неужели сама судьба решила так подшутить?

Встреча

Встреча

Сегодня тридцать первое декабря, и я как последняя дура, вместо того, что б готовиться к празднику, только еду домой. Видите ли нашему ректорату заблагорассудилось сдавать экзамены до праздников, потому что видеть пьяные или похмельные рожи всем надоело. С утречка в зачетке стоит последняя оценка, которая говорит, что я такая молодец, сдала все на отлично и смогла уехать домой вместо пересдач.
Взгляд устремлен в окно, за которым летают белоснежные хлопья. У нас снег на праздники — это большая редкость, но иногда и такие неожиданные подарки бывают. Но я пока в горах, так что не будем по напрасно надеяться. Кругом одни ели да сосны, будто и нет других деревьев, но все равно красиво: зеленые с синим отливом и контрастный белый. Все прелестно, но сидячая поза уже до чертиков надоела: мало того, что сиденья твердые и неудобные, так и электричка (межобластная) ползет со скоростью черепахи. Хорошо хоть тепло и светло. Ой, зря я про это подумала. Поезд резко затормозил, вследствие чего тряхануло нами хорошо. Злющий голос машиниста сообщил, что на ближайший час мы застряли в каком-то поле. Рано радовалась я снежку и морозу, он ведь в горах не первый день идет, вот и оборвались железнодорожные кабеля, а без электричества, увы, мы и на сантиметр не сдвинемся. Электровоз намертво отказался работать, поэтому пассажиры, как мученики судьбы стали дожидаться чего то, что б ездило с помощью топлива. Ну, что сказать, люди у нас «пунктуальные», если не брать в расчет опоздание на четыре часа. Ситуация была прелестной: стоим посреди какого-то поля (благо не на подъеме), на улице быстро темнеет, а в вагоне ни света, ни отопления нет. Через каких-то полтора часа температура упала до того, что все кутались в куртки, шубы, пальто (у кого что), но так и не могли согреться.
На протяжении всего времени я тихо сидела, никого не трогала, но видимо парню из группы ребят, которые расположились недалеко от меня, так не казалось. Юноша был не красавцем, но довольно привлекательным и обаятельным. Особенно ямочки на щеках, когда улыбался. Кроме того, от него исходила такая позитивная энергия, которая словно заряжала остальных. Ах, да, его внешность: чуть смуглая кожа; русые, слегка вьющееся на кончиках, волосы доходили до середины шеи; нос горбинкой, три родинки на щеке размещались в форме треугольника. А глаза, ярко голубые, как васильки, с бирюзовой радужкой вокруг зрачка. Это впервые я увидела человека со столь впечатляющей чертой внешности.
— Привет, — мягкая улыбка и протянутая рука.
— Здравствуй. Саша, — сказала я и пожала чужую ладонь. На это парень ошарашено посмотрел на меня, будто увидел, как Ленин из мавзолея выходит.
— Что? — протянула непонимающе.
— Откуда ты знаешь? — больше не церемонясь, он уселся на противоположное сидение.
— Что? — так и не поняв, что от меня хотят, я начала злится на себя за то, что не проигнорировала его с самого начала.
— Откуда ты знаешь, что меня зовут Саша? — парень смотрел на меня как на телепата.
— Меня, — ели слышно.
— Извини, не услышал.
— Говорю, меня тоже зовут Саша, — картинно закатив глаза, промолвила я.
— Что, правда? — как то не веряще.
— Нет, я прикалываюсь, — со вздохом процитировала фразу из фильма, от чего мой собеседник слегка нахмурил брови и поджал губы. Видать шутки не понял. — Ох, да правда-правда, Александра я, в простонародье Саша.
— Ну, дык я тоже Саша, — протянул он.
— Да поняла уже.
Болтали мы ни о чем. По большому счету рассказывал Алекс (так его друзья величают), а я просто слушала его мягкий и приятный голос. Во время нашей вынужденной стоянки, парень отлучился от меня лишь раз, и то, только для того, что б куртку взять. Что сказать, не думала я, что буду сидеть в таком холоде, вот и скинула свои шапку, шарф и рукавицы на дно сумки, и теперь, что б их отыскать нужно всю одежду вытаскивать. Ничего, потерплю, правда в одном пальто не очень тепло, но ничего. Саша минут десять смотрел на меня, точнее на мое бледное лицо и постукивающие зубы. Снял с себя шарф, он быстрыми и уверенными движениями замотал мою шею. Взяв мои руки, парень слегка дернулся, пальцы ледяные, а от его ладоней исходит приятное тепло. Сначала он поднес их к губам, пытаясь согреть своим дыханием, но увидев, что это гиблое дело, сменил тактику. Растерев сначала одну руку, а затем и вторую, переплел наши пальцы и продолжил прерванный монолог.
Если б не моя выдержка, то я б сейчас пылала как светофор. Но хвала небесам, пронесло. На щеках все же появился предательский румянец, но мой компаньон списал все на то, что слегка отогрел меня.
Он оказался интересным собеседником, но на личные темы мы ни разу не заговорили. Не спросили куда и откуда едем, номера телефонов, фамилии. Может он не хотел или забыл, просто заболтавшись, а мне это и не нужно было. Ведь мы видимся в первый и последний раз.
Простая мимолетная встреча.

***
Добралась я домой часов на пять позже положенного. Как только поезд тронулся, парень решил, что дело сделано, то есть развеселил грустившую девушку, поэтому откланялся под предлогом того, что наверное надоел мне до чертиков. Шарф и перчатки мне оставили в подарок, чтоб не мерзла. Где он вылез, я не знаю, но хоть приятно провела время.
До Нового года осталось какие-то два часа, на улице было пусто, лишь белый снег да праздничные украшения везде. На душе у меня спокойно, ведь не опоздала, а от вокзала до дома минут пять, так как живу в маленьком городке, в котором все друг друга знают, ну почти все. Я как домашний человек знаю лишь четверть, и то потому, что они или знакомые родителей, или одноклассники, или друзья старшего братишки.
Встретили мы праздник всей семьей, а потом уже разбежались кто куда. Идти никуда не хотелось, но посмотрев на мое хмурое лицо, мой брат Мишка решил забрать в свою компанию. Хватило меня ненадолго, всего то на каких-то полтора часа. Домой добираться минут пятнадцать, поэтому перед этим все же решила пройтись по центру, ведь очень хотелось посмотреть на новогоднюю красавицу, слегка покрытую инеем и обвешанную игрушками ель.
Никогда не понимала: почему нельзя посадить одно дерево, а не каждый год рубить новое? Ну, не будем об этом. Я как завороженная смотрела на украшенную улицу: повсюду мигали разноцветные гирлянды, тротуар усеянный снегом. Прохожие то группами, то парочками проходили туда-сюда, мало обращая на меня внимания. Ух, хорошо, теперь и домой можно.
— Сашка, это ты?! — удивлённый оклик вывел из блаженной задумчивости.
— Что? — я не сразу узнала окликнувшего меня человека. Его голова была прикрыта капюшоном, а половина лица закутана шарфом.
— С Новым голом! — с этими словами меня крепко обняли.
— Алекс, пошли уже, а то опоздаем.
— Ага, уже иду, — в сторону. — Ну что ж, с праздничками, — и парень вернулся к группе ребят, с которой он здесь, собственно, и появился.
Я стояла с широко открытыми глазами, на губах застыли так и непрозвучавшие слова. Он появился, словно из ниоткуда и так же исчез, как шаровая молния неожиданная, опасная и непредсказуемая.
Вторая встреча оказалась какой-то сумбурной.

Сегодня Рождество, но оставаться дома выше моих сил. За эти дни в нашей квартире побывали все ближние родственники, друзья, знакомые, и это порядком поднадоело.
Видать за эти четыре месяца я успела подзабыть, что значит жить в окружении веселой компании, в теплом кругу семьи. Но жаловаться не на что, живу-то на съёмной квартире в тишине и спокойствие. Попалась мне хорошая старушка — деньг берет не много, да и те почти всегда силком сую. Квартплату оплачиваем пополам, а всеми домовыми хлопотами пытаюсь заниматься сама, чтоб не напрягать бабушку. Но, сейчас не об этом разговор.
Посидев немного с гостями, я просто морально не выдержала и постыдно сбежала от них куда подальше.
Побродив по улицам, ноги привели меня к знакомому месту, то есть к школе. Дети были на каникулах, поэтому двор остался почти нетронутым белоснежным настилом, в отличие от скользких дорог, с серым и противным снегом у обочин.
Усевшись на солидный каменный блок (единственная вещь, находившаяся у фасада школы), который в то же время заменял всем лавочку, я словно выпала из реальности, затерявшись в потоке своих мыслей. На улице было светло, хотя и стояла глубокая ночь. В каком-то веке фонари работали, и от этого казалось, что все вокруг сверкает, будто это звездное небо, только не темно-синее, а девственно-белое.
Школа же стояла угрюмым темным монстром. Я и днем ее не любила, а ночью и подавно. Но какая-то ностальгия нахлынула, вспомнилось детство, но вернуться сюда охоты не было. В классе я всегда была одиночкой, отщепенцем, лишней, старостой-занудой. Впрочем, никогда не была против, точнее мне было просто всё равно кто и что обо мне думает. И меняться из-за сказанного никогда не пыталась: я та, кто я есть, и мне это нравится.
Погрузившись в свои мысли, пропустила момент, когда до блока, на котором сидела, кто-то подошел.
— Сашка, будешь ходить без шапки и шарфа — простудишься, — поучительным тоном сказал пришелец.
— Не люблю их, одевая, чувствую себя капустой.
— С вашего позволения присяду, — и не дожидаясь ответа уселся возле меня.
— Вот скажи, что ты здесь забыл? К друзьям приехал что ли? — наконец задала интересующий вопрос.
— Так не честно, я тоже хотел тебя об этом спросить, — он якобы обижено сжал губы, скрестил рубы и лукаво уставился на меня. а смотреть было не на что: тощая, так, что ребра считать можно — правда это скрывала одежда; метр шестьдесят ростом, ну, ему до плеча; каштановые волосы, подстриженные под каре с прямой челкой; бледное лицо, тонкие губы и, хвала небесам, прямой нос; да мутные глаза, все говорят серо-зеленые, а для меня цвета трясины, мутные, да и только.
— Ой, делов-то. Живу я тут, — пробубнила, не отрывая взгляда от здания школы.
— А давно, а то никогда раньше не замечал? — задумчиво протянул он.
— Да всю жизнь. Вон и школа родная, — на автомате отвечаю, пока не полностью переваривая информацию. — Стоп, ты что, местный?
— Ну да, эту старушку тоже закончил, но никогда не видел тебя.
— Аналогично, — после сказанного наступил момент тишины.
— Я думала ты в гости к друзьям приехал.
— А у меня была мысль, что ты к бабушке на каникулы едешь. Только вот, не страшно родителям отпускать девочку саму ездить, да и гулять так поздно, а...
— Что?! — мой вопль возмущения нарушил ночную тишину.
— Понимаю, что в переходной период дети очень вспыльчивы, сам пережил такое же. Так сколько тебе лет: четырнадцать или пятнадцать? Только не говори, что тринадцать, прошу.
Я просто опешила от вышесказанного. Неужели окружающие все еще принимают меня за подростка. Это нечестно.
— Ой, ты обиделась? Ну, извини, знаю, что девушек не спрашивают о возрасте…
— В этом году мне восемнадцать будет, — промолвила еле слышно.
— … но интересно узнать, — смысл моей фразы дошел до него не сразу. — Ты наверное шутишь? — как-то сконфужено пробормотал он.
— А похоже? — выдавив из себя что-то на подобии грустной улыбки, я подняла голову вверх, ловя ртом снежинки.
— А по тебе и не скажешь, совсем уж юной выглядишь. Но все равно, ты на два года младше, а на младшеклассниц я никогда внимания не обращал.
— А для меня старшеклассники всегда были на одно лицо, при этом все наглые, голодные и свято верящие, что мы должны позаимствовать им свои деньги на обед на неопределенный срок, длинной в вечность.
— Ты как-то уж очень сгущаешь краски.
— Нет, просто говорю, как было.
В этот раз мы пробыли вместе довольно долго. Но вновь говорили о посторонних вещах, мало касаясь личной жизни. В который раз, забыв расспросить о полном имени, месте жительства или хотя б номере телефона. Но возможно судьба сама пытается дать нам шанс это сделать, а мы лишь пропускаем этот факт как лишний и ненужный.
Что ж третья встреча оказалась какой-то неожиданной и хаотичной, слишком уж непонятной возможностью своего существования.

После возвращения в университет нам, точнее мне, счастливо сообщили, что будет проводиться КВН среди первокурсников. Я как старосты группы, хоть и назначенная без видимой охоты с моей стороны, должна была за этим делом проследить: написать сценарий, распределить роли, проводить репетиции. Почему эти хлопоты опустились только на мои плечи? Ну, вся группа хором заявил, что это работа для самого ответственного, и вообще таким должна заниматься староста. Я логики в их словах не нашла, зато куратор одобрили идею. Правда, в помощь мне обещали выделить студента с третьего курса.
Во время обеденного перерыва, кажется, должна была встретиться с этим добровольцем, но я без зазрения совести мирно дремала в аудитории. Бабушке ночью стало плохо. Пока приехала скорая, пока разобрались что да как, спать уже было почти некогда, да и оставлять старушку как-то опасалась. Даже пары сегодня хотела пропустить, но она укоризненно покачала головой и сказала, что негоже отлынивать от новых знаний.
Поэтому, в данный момент, моя голова, накрытая капюшоном, чтоб свет не мешал, мирно покоилась на руках. Это спокойствие, наверное, продлилось бы до начала пары, но было одно «но» — в лице злого третьекурсника.
— И долго ты будешь отлынивать от своих обязанностей? — проворчал доброволец, нависнув надо мной.
— Еще пять минут, — полностью не проснувшись, пробормотала я.
— Так не пойдет, а ну вставай, — и меня нагло начали тормошить за плечи.
— Ну что? — и в этот момент вы поймете, откуда я узнала, что нависали именно надо мной.
При резком подъеме моя макушка познакомилась с подбородком собеседника, что совершенно не улучшило момент знакомства.
— Достало, — прошипел он. Краем сознания до меня дошло, что мне выпала редкая возможность работать паре с парнем. Ну, это было бы маленьким праздником будь на моем месте любая другая девушка из моей группы, но только не я. Мне как-то все равно, хоть бы прислали обезьяну с гранатометом, главное есть помощник, а все остальное вторичное и ненужное.
Так вот, больше не церемонясь со мной, парень просто закинул мою сонную тушку (по другому это сейчас не назовешь), даже не соизволив посмотреть в лицо похищаемого, себе на плечо, как мешок с картошкой и потопал к выходу из аудитории. Сопротивляться было бесполезно, поэтому повиснув словно неживая, я собралась продолжить созерцание снов, даже находясь в столь неподходящей ситуации.

— Ну и что ты ТУТ забыл? — при этом опираюсь на косяк и преграждая путь в квартиру рукой.
— Как что, сценарий писать будем.
— А это обязательно делать в девять часов вечера, у меня дома? — от такой явной наглости даже глаз дергаться начал.
— Конечно! — обезоруживающая улыбка дала толчок, но только первый.
Ах, да, думаю, вы уже догадались, что тем горе-добровольцем оказался Александр Синицын, то есть Саша собственной персоной. Когда я его увидела два дня назад, то чуть дар речи не потеряла. Это была наша четвертая встреча, но больно уж нелепая она получилась.
Видно все же судьба решила как-то переплести наши жизни, раз уж мы с таким постоянством сталкиваемся. Я, в свою очередь, хотела проигнорировать ее попытки, но Синицын решил все за меня, и в наглую притащил свою веселую физиономию ко мне на порог.
— Девочка, не стой в открытых дверях, а в коридор зайди, да и парня уже пропусти, — поучительным тоном проговорила пожилая женщина, проходя мимо нас.
— Хорошо, Маргарита Васильевна.
Мне ничего не оставалось, как отойти в сторону и впустить этого наглеца.
— Проходи в мою комнату, прямо и на лево, а я схожу, чай приготовлю.
Ставя на стол поднос с чашками, мысленно проклинала всех: и одногруппников, которые подсунули мне такую свинью, и Сашу, который решил испортить свободный вечер.
Парень взял чашку, принюхавшись к ее содержимому.
— Мятный? — он посмотрел в мою сторону.
— Да. Успокаивает.
— О, нервничаешь рядом с таким красавцем как я? — юноша лучезарно улыбнулся и выпятил грудь.
— Да нет, пытаюсь удержаться и не прибить на месте, — коварная ухмылка на все лицо.
— Эх, вредина, — как-то обижено протянул он. — Кстати, у тебя овсяное печенье есть? — при сказанном глаза парня загорелись каким-то ненормальным блеском.
— Нет, откуда? — я развела руки в сторону: «Мол, чего нет, того нет».
— И так всегда, — и он так печально вздохнул и погрустнел, что возникло желание сбегать в магазин за печеньем, но эта мысль была быстро отброшена как ненужная. — Слушай и запоминай. Каждая порядочная девушка должна следить за тем, что у нее есть дома. Бережно нужно ставиться к выпечки, а особенно к овсяному печенью. Чтоб если пришли гости, то всегда было б чем угостить, — поучительным тоном лектора промолвил он.
— Ну, а если перевести: чтоб для тебя всегда запас был.
— Это что, так очевидно? — вопросительный взгляд в мою сторону.
— Очевиднее некуда, — со вздохом сказала я. — Собирайся, недалеко отсюда есть магазин, пошли за твоим печеньем.
— Ура! — крикнул парень и быстро шмыгнул в коридор.
Как мало нужно человеку для счастья.

Что сказать, за сценарием мы засиделись долго, но как же незаметно пролетело время. У нас мог возникнуть спор из-за какой-то мелочи, но с основными идеями соглашались безоговорочно.
— Милые, может вы потом продолжите, а то поздно уже, а вставать вам рано, — сказала Маргарита Васильевна принеся очередную порцию чая.
— Ой, и правда, что-то мы засиделись, — почесывая макушку, промолвила я.
— Ну, тогда мне пора, — начиная собираться, Саша хотел было выйти в коридор, но на пороге его остановили.
— Ты что? Ночь на дворе, второй час как ни как. Транспорт уже не ездит. Да и зима сейчас, гололед, еще убьешься ненароком. Оставайся у нас, Сашенька тебе постелет.
— Но…
— Ничего не хочу слышать. Я же переживать буду. А оно тебе надо: нервировать пожилую женщину, — и она укоризненно покачала головой.
Парень умоляющим взглядом смотрел на меня, ища поддержки.
— Правду Маргарита Васильевна говорит, переночуешь у нас, куда уж деваться, — со вздохом сказала я.
— Вот и хорошо, — с этими словами она отправилась к себе.
— Подожди, я сейчас тут приберусь, и будем ложиться.
Но в тот момент моя память напрочь позабыла сообщить мне об одном важном факте.
Я застыла посреди комнаты, соображая о предстоящем ночлеге.
— Что такое, о чем задумалась?
— Да вот, думаю, где ты спать будешь.
— Как где? На полу, конечно же.
— Угу, как же. В квартире и так прохладно, еще простудишься, а я потом виноватая буду. Ладно, будем спать на диване. Подушки у меня две, сейчас схожу за одеялом к Маргарите Васильевне.
И в этот момент подзабытый факт всплыл. Старушка в считаные минуты засыпает, а все постельные принадлежности находятся в ее комнате. Ну, была ни была, проверить надо.
Оказалось, что женщина уже спит, а будить пожилого человека уж больно не хотелось. Я вернулась к себе с постной миной и сообщила, что второго одеяла не будет.
— Ничего, в тесноте да не в обиде, — зевая, сказал он.
Обычно, когда я сплю мне холодно, потому заворачиваюсь как в коконе: со всех сторон тепло и уютно. А теперь необходимо делиться с другим человеком, при этом держа дистанцию, а то еще подумает, что пристаю к нему. О нет, мне этого не надо.
Укрываясь так, что половина тела была раскрыта, хорошо продрогла: пижама почти не греет, а в квартире довольно прохладно. Так вот, если я замерзла, то могу хоть до рассвета крутиться, пока не согреюсь — не усну.
Моя возня быстро надоела Саше.
— Когда же ты угомонишься? — страдальчески простонал он.
— Когда согреюсь, — со злостью прошипела в ответ.
— Не могла сразу сказать, что замерзла? — он повернулся к моей макушке лицом и осторожно заключил в объятия.
— Ты что себе позволяешь? — брыкаясь, шипела я.
— Ничего особенного, тебя грею. Ведь если ты и дальше будешь мерзнуть, то не перестанешь крутиться, поэтому я не смогу уснуть; значит, не высплюсь и буду очень зол. Вывод: тебе нужно перестать дергаться и использовать бесплатный обогреватель.
— Ты прав. Извини. Для моего же блага стараешься, а я…
— Да, да, да… неблагодарная и так далее. А теперь помолчи и попытайся уснуть, — он перекинул свою руку через мою талию и переплел наши пальцы, грея. К холодным ступням приблизилось предательски близкое тепло, и я, как порядочная сволочь, не смогла устоять. А что: если предлагают, то грех отказаться. Парень уткнулся лицом мне в макушку, щекоча теплым дыханием кожу шеи. Как же приятно и хорошо. Я и не заметила, как глаза налились свинцом, а сознание погрузилось в сладкие объятия сна.
Пятая встреча оказалась невероятной, но очень-очень приятной.

Ну, что сказать: выступили мы на «ура». Мне повезло: сценарий всем понравился, да и распределение ролей было довольно удачным. В период подготовки мы с Сашей все свободное время в университете проводили вместе. То появилась какая-то новая идея, то нужно обсудить какую-то деталь, костюмы, реплику, в общем, любую мелочь.
К тому же Синицын стал постоянным гостем в моей квартире. К сожалению, я как-то пропустила тот момент, когда этот непоседливый энерджайзер превратился в нечто большее, чем простой знакомый. Он стал хорошим приятелем, может даже другом, первым за эти два с половиной года. Поэтому в моем доме теперь всегда есть немного овсяного печенья. Не для меня, ведь сладкое с детства не люблю, а, как высказался сам парень: «Для моей скромной персоны».
У меня была мысль, что после выступления Саша перестанет общаться со мной, записав в длинный список своих знакомых. Но все получилось совсем наоборот. В свободное время он заглядывал в мою аудиторию, чтобы поболтать; нежданно негаданно приходил в гости под постоянным предлогом: «Просто мимо проходил». Ну, ничего, что общежитие находиться в сорока минутах от дома, где я живу. «Но это же неважно, можно и крюк сделать», — вечно отшучивался парень. Хотя от этого было очень приятно, ведь меня не бросили, как ненужную, использованную вещь, а ценили просто как индивидуальность. Поэтому встречи стали постоянным явлением.
С ним было очень просто, не так как с другими парнями. Легко и спокойно, ведь греет мысль, что в этом городе есть хоть кто-то, кто может поддержать, посоветовать что-то толковое или просто потратить свое время на тебя. Саша всегда мог найти тему для беседы, которая нас так захватывала, что мы могли обсуждать ее часы на пролет, а если же не сходились во мнениях, то каждый пытался достучаться до собеседника своими доводами. Бывало так, что несколько дней подряд не могли дойти до компромисса, а, в конце концов, бабушка своими толкованиями сбивала всю нашу дискуссию на нет, для того, чтобы успокоить нас. В его присутствии даже тишина была какой-то успокаивающей и приятной, не было той гнетущей атмосферы, которая присутствует в большинстве случаев.
Нашим любимым занятием стало наблюдение за ночным небом. Мы вечно забирались на крышу моего дома: два стульчика, плед, термос с чаем, печенье и бесплатное кино — очаровательные пейзажи природы. Прислонившись друг к другу спинами, молча наблюдали за звездами.
Я всегда страдала топографическим кретинизмом и неважно где — на земле или в небе. К тому же астрономию в моем дурацком гуманитарном классе, как предмет не ввели, а жаль. Поэтому Саша, как истинный знаток своего дела, спокойно разъяснял мне что и где находится. Но при каждой новой встрече я не могла точно вспомнить название созвездий; всплывали кое-какие элементы, но картина никогда не слаживалась в одно полотно, а предпочитала оставаться отдельными фрагментами.
Мне даже ставало жалко его: по сотому кругу объяснять что и где находится, наверное, уже порядком поднадоело, но он стоически держался, ничем не выдавая свое негодование.
У нас даже в календаре были отмечены дни звездопадов, чтоб не забыть, чтоб обязательно увидеть все своими глазами.

— Сашка, пошли обедать, — крикнул парень, заходя в аудиторию.
— Сейчас, только кошелек откопаю, — бубню, не поворачиваясь в сторону двери. — Ура, нашла. Пошли.
Синицын так и замер на месте, увидев меня во всей красе: синяк на полщеки, такого приятного фиолетово-коричневого оттенка.
— Что это? Кто посмел тебя ударить? — при этом его губы сложились в бледную от натиска линию, а на скулах выступили желваки.
— Да ничего, все в порядке, — будничным тоном промолвила я.
— Да какое в порядке? Это, по-твоему нормально? — он ткнул пальцем в мою щеку. — Я когда этого урода найду, то разукрашу его физиономию так, что родная мать не узнает.
На последних словах я не удержалась и рассмеялась.
— Не получится, — ели выдавила из себя из-за смеха.
— Почему это? И какого черта тебе так весело? — недоумевающе глядя на меня, промолвил он.
— Ну, если ты найдешь лицо у кастрюли, да и сможешь отыскать ее маму. Тогда, наверное, все выйдет. Я тебе даже в этом случае памятник поставлю, — от смеха возможности нормально стоять уже не было, поэтому пришлось присесть на корточки.
— Не понимаю ничего, — недоумение так и читалось в его глазах.
— Просто вчера, когда я пыталась дотянуться к миске на верхней полке, то зацепила кастрюлю. Не успела вовремя среагировать, и она упала мне на голову. Ничего не болело, да и сейчас все хорошо, просто утром проснулась с такой красотой, — хохотать я перестала, но увидев Сашину реакцию от моих слов, вновь принялась продлевать свою жизнь. Такими темпами годика через три горцем стану.
Тут уже не выдержал парень. От осознания комичности всей ситуации он присоединился ко мне. И мы, как двое ненормальных, сотрясаясь телами, плача посреди аудитории не могли успокоиться и перестать смеяться.
В тот день моя группа точно решила, что мы с другой планеты, планеты больных птиц — Скворцова и Синицын тронулись умами. А нам было все равно: главное вдвоем и весело, а все остальное ерунда.

В этот вечер погода была препаршивая: апрельский ливень с раскатами грома говорил, что наше созерцания неба откладывается глубоко и надолго, потом времени просто не будет. Ну, ничего, мы вдвоем найдем, чем заняться, чтоб не унывать.
— Ты представляешь, сидим на паре. У кого-то из парней заиграл телефон, что-то из рока, точно не помню. А Всеволод Игнатьевич взял да и начал подпевать. В аудитории воцарилась гробовая тишина, и звучат лишь два голоса: вокалиста группы и профессора. Все в шоке, а он только наиграно обижено говорит: «Ну, не так уж и плохо я пою». После этого как плотину прорвало. Хохот, наверное, и на улице слышно было.
Рассказывая парень, наверняка, оживленно жестикулирует, словно пытается движениями рук воспроизвести происходящее. Этого я точно не знаю, потому что пробую достать сахар, опять же с верхней полки. Уже и на цыпочки стала, но не получается.
— Да, хотела бы это увидеть. У нас он только бурчит, когда у кого-то телефон звонит, — так же не поворачиваясь, говорю я.
— Видно не те группы попадаются, — по его интонации понятно, что он улыбается, а на лице появились две ямочки. При этом он так мило выглядит, но говорить ему этого не надо, а то зазнается и плату за созерцание будет брать.
— Возможно, — я наконец ухватилась за злополучный пакет с сахаром, но случайно зацепила муку.
— Осторожно, — Саша героически попытался спасти меня от полуоткрытой пачки, но вместо того, чтоб стать белой в одиночку, мы сменили расцветку вдвоем. После пятиминутного кашля он наконец-то промолвил:
— Теперь я понимаю, как ты умудрилась уронить себе на голову кастрюлю. Сашка, как можно быть такой неуклюжей? — покачал он головой, а в воздухе появилось маленькое облачко пыли.
— Ну, уж какая есть, — улыбнулась я. — Иди в ванную. Я тебе принесу другую одежду. Думаю, что Маргарита Васильевна разрешит что-то взять из вещей ее мужа, а эту кинь в стиральную машину.
— Ладно, — с этими словами он поплелся исполнять мои наставления.
— Саш, я одежду положу на батарею, — просунув руку в ванную, промолвила в полуоткрытую дверь.
— Угу.
Пока прибиралась на кухне, парень успел помыться и ретировался в мою комнату, чтоб не заставила убираться. Вот какой смышлёный.
Ох, теплая вода, как приятно. С лица, словно мешающую, маску сняли. Но долго нежиться тоже нельзя, у меня ж гость как ни как.
Никогда не любила надевать на влажное тело одежду. Неприятно и она моментами так завернётся, что без чей-либо помощи не обойтись.
— Ты не мог бы мне помочь? У меня майка на спине завернулась, а мне как-то не очень удобно, — нормальная верхняя одежда по воли случая превратилась во что-то наподобие короткого топа, что жутко нервировало.
Юноша словно не понял сказанных слов, скользнул взглядом по моей фигуре, еле заметно сглотнул. В его глазах появился странный огонёк. Парень побледнел, будто так и не смог избавиться от слоя муки, только на щеках проступил румянец.
Он одним движением оказался возле меня и расправил майку. В этот момент наши глаза встретились: в них было столько обречённости и негодования, что в этих чувствах утонуть можно было.
— Я домой, — ели шевеля губами, прошептал он и пулей выскочил из квартиры.
— А это Сашенька ушел? Что сучилось? — с тревогой спросила Маргарита Васильевна.
— Да вроде ничего. Но он не взял ни зонта, ни курточки, да и вещи его стираются. К тому же, голова у него мокрая, — я недоумевающе уставилась на дверь.
— Эх, простудится глупенький, — причитала старушка.
На эту реплику я так и не ответила. В голове была какая-то каша из чувств и мыслей. Ведь все хорошо, правда?

Хвала небесам, на следующее утро Синицын вел себя как всегда. События того злополучного вечера мы негласно решили не обсуждать. Просто оставить в покое, замуровать за глухой стеной. И на том спасибо.
Настало долгожданное лето, которое маячило нам предстоящий отдых. Но перед этим еще нужно было сдать экзамены. Сплошная полоса нуднейших, но в то же время очень трудных дней. За этот период виделись очень редко, но все же иногда выкраивали минутку, чтобы поболтать.
Кто вначале июля, кто в середине разъехались по домам. Благо практика у нас была в мае: преподавали в школе.
За время каникул Сашу так и не увидела: не пересекалось у нас одновременное пребывание в городе. Встретились мы только первого сентября, в университете. Он загорелый с моря и бледная я, отдыхавшая в горах. Увидев меня, Синицын радостно вскрикнул и обнял с такой силой, что, казалось, душу выдавить хочет.
— Саш, а нельзя полегче? Ты меня сейчас раздавишь, — еле слышно говорю я.
— Ой, извини. Не думал, что так сильно. Просто так соскучился по тебя, — все не отпуская меня, вещал он.
— Я тоже. Но может, все же отпустишь? — смотрю ему в глаза.
Парень наклоняет голову, еле заметно улыбается и неохотно размыкает руки за моей спиной.
После этого на меня рухнул поток информации: смешные истории, пересказы событий, описание пейзажей. В свою очередь юноша заставил меня рассказать о том, как провела свое лето в мельчайших подробностях.
— Знаешь… — начала я. — Где б ни была, все время чувствовала, что мне чего-то не хватает. И только сейчас дошло чего именно, — на моем лице играла улыбка.
— И чего же? — с интересом спросил он.
— Наших бесед, ожесточенных дискуссий, вечеров проведенных с тобой, — мои глаза блуждали по земле, лишь бы не видеть собеседника в этот момент.
— Мне тоже тебя не хватало, — от этих слов на душе стало тепло.
— Правда? — прищуренный взгляд.
— Правда-правда, — и он потрепал меня по голове.

Прошло две недели с начала занятий. Мне каждую ночь снился один и тот же сон, но запомнить его содержания никак не получалось. Вроде это не сильно печалило меня, но все же приносило некий дискомфорт.
Однажды, не знаю точно как, но в памяти отпечатался фрагмент сновидения. И это основательно выбило меня из колеи. Настроения не было никакого, поэтому желания общаться с кем-то отсутствовало.
— Сашка, привет, — от него как всегда исходила позитивная энергия, что сегодня очень сильно раздражало.
— Привет, — сказала я и закрыла ладонями лицо.
— С тобой что-то случилось? — обеспокоено спросил он.
— Нет, просто настроения нет.
— А чего так?
— Не знаю, — не отрывая взгляда от одной точки за его спиной.
— А если подумать? — все не унимался он.
— Да не знаю я, чего пристал? — во мне потихоньку начинала закипать злость.
— Когда говоришь, то не могла смотреть мне в глаза, а не куда-то за моей спиной?
— Ну чего… — зря я подняла взгляд. Глаза застыли в районе губ и не хотели никуда уходить. В голове опять всплыли фрагменты из сна. «Мы сидим на подоконнике, — точнее сидит Саша, а я стою между его ног, — и самозабвенно целуемся. Глаза закрыты, ресницы дрожат. Его руки обнимают меня за талию, прижимая ближе к себе. Мои пальцы ерошат его волосы на затылке. Эта картина настолько пропитана страстью, что, кажется, температура вокруг становится выше.»
— Да какого черта ты ко мне пристал?! — голос вышел за приделы нормального.
— Просто хочу узнать, что с тобой случилось? — его же наоборот стал на тон ниже.
— А тебя обязательно знать, что со мной случилось. Я ж для тебя никто, просто очередная девушка для веселья, — в этот момент я мало соображала, что говорю и несла первый попавшийся бред, который приходил в голову.
— С чего такие выводы? — его голос стал более жестче.
— А ты хочешь, что тебе очень весело проводить время со мной? Может, хватит играть роль веселого парня, который любит всех окружающих людей и наконец показать свое безразличие. Тебе же наплевать на них и на меня, главное, чтоб кто-то был хорошей игрушкой, с которой не скучно провести время.
— По-твоему я лишь использовал тебя? — еле слышно промолвил он. — Ты знай, если человек мне неинтересен, ТО ЕГО И НА ВЫСТРЕЛ ПУШЕЧНОГО ЯДРА К СЕБЕ НЕ ПОДПУЩУ, НЕ ТО, ЧТО САМ К НЕМУ БУДУ ТЯНУТЬСЯ. К тому же, ты сама ко мне ни разу не подошла, не заговорила, всегда инициатива шла с моей стороны. Так что если и упрекать в использовании должен я тебя, а не наоборот. И знать, что с тобой хочу, потому что ты моя подруга, — по крайней мере, так считал, — и хотелось чем-то помочь. Но видимо, моя поддержка, да и дружба для тебя ничего не значит. Прости, что потревожил, больше не буду, — с презрением в глазах бросил он.
Этот взгляд обуздал всю мою злость, оставил лишь водоворот мыслей. После того, как захлопнулась дверь аудитории, ко мне наконец-то пришло осознание того, что наделала. Я поняла, что своими словами причинила боль дорогому человеку. У меня даже и в мыслях не было таких вещей, которые наговорила. Я ж неоднократно смогла убедиться, что стала для него кем-то большим, чем простой знакомой, кем-то особенным, выделяющимся из серой толпы.
Боже, ну и дура, что ж я наделала. А если он не захочет со мной общаться, я ж этого не переживу.
Чтоб извиниться мне потребовался целый день. Вообще-то они мне всегда с трудом давались. Я могла бы находиться рядом с человеком, которого обидела, но так и не произнести нужных слов. Только собрав в кучу все свое сожаление, вдохнув искренность в свои чувства, только тогда звучало многострадальное «извини». Все лекции были как в тумане, а каждую перемену хотела пойти к нему, но в последний момент останавливалась. Осознание того, что еще не готова, что слова прозвучат фальшиво и лживо, останавливало меня.
У нас обоих было по три пары, поэтому отпросившись за пятнадцать минут до конца лекции, я стремглав помчалась к его аудитории. Простояв оставшееся время под дверью, пыталась подобраться духом и упорядочить мысли.
Вернул меня на грешную землю звонок, говоривший об окончании пары. Его одногруппники медленным потоком начали выходить из помещения. Я пыталась отыскать знакомый силуэт. Синицын шел последним. Хмурый, ка ноябрьское небо. Парень прошел мимо меня, даже не заметил. Все же решившись, я окликнула Сашу.
— Кому хочется не поздоровиться? — зло прорычал он разворачиваясь. — А-а-а-а, это ты. Иди куда шла, — как-то печально сказал он.
— Извини меня. Я такая глупая, наговорила столько гадостей, почем зря. Ты же хороший, да и не думаю так, просто с утра такое плохое настроение. И получилось, что сорвалась на тебя. А я ж не хотела, честно-честно. А после того как ты ушел, стало еще хуже, только от того, что сделала обидно дорогому человеку. А при мысли, что меня не простишь, хотелось идти топиться. Извини, что так долго, просто… — а слезы чертят две дорожки на моем лице.
— Шшш… — ласково остановил мой монолог, Саша подошел ко мне и вытер выступающие капли солёный влаги.
— Все, не плачь больше, — нежно обнимая, шептал он. — Я тебя уже простил, так что успокойся.
— Правда? — при этом прижала руки к его груди.
— Да. К тому же, ты все-таки пришла.
— Ну, надо же с чего-то начинать, — наконец улыбнулась я.
— Ох, какая же ты глупая, — со вздохом сказал Синицын.
— Угу, — и уткнулась лбом в его плечо. — Саш…
— Что?
— Спасибо, что ты есть.

После нашей встречи прошел ровно год. Сегодня 31 декабря, скоро Новый год, а мое праздничное настроение умерло еще в зародыше.
По перрону сновали туда-сюда прохожие, но среди них не было единственного, такого нужного в этот момент человека. Мы собирались поехать домой вместе, даже билеты купили рядом, но одно СМС смогло разрушить всю иллюзорность моего мира.
Уже одно то, что он использовал телефон, много значило. За убеждением Синицына использовать его нужно только в крайнем случае. Саша даже, чтоб сказать «Встретимся завтра!», мог пройти полгорода. Для него главное было общение с живым человеком из плоти и крови, ощущение исходящего от него тепла, выражение лица и глаз.
«Я не еду. Мне надоело строить из себя хорошего парня, чтоб затащить тебя в постель. Эта игра слишком затянулась. Ты была неплохой куклой, но слишком надоедливой и занудной!..» В голове сейчас пусто, после бессонной ночи мысли решили меня ненадолго покинуть. На душе было грязно, будто туда кто-то преднамеренно понемногу заливал болото. Где-то в районе груди посилилась такая невероятная боль и тоска, что выть хотелось, рыдать взахлёб, но слёз больше не было. Меня, в который раз предали, растоптали мои чувства, как пыль под башмаками. Но даже если Синицын меня и использовали, то я не виню его, да и как бы хотелось, но все же не ненавижу. Мне было хорошо весь этот год, ведь Саша был рядом, дарил свое тепло, улыбки. Даже если это лишь игра, для меня это все взаправду. Обидно, что он решил прекратить эту пародию на «дружбу» именно в тот момент, когда наконец-то доверилась, когда стал необходим, когда поселился в моём сердце. Синицын единственный человек, к которому я испытываю такую гамму эмоций, такой водоворот чувств.
Тяжело, наверное, будет искоренить из своей жизни тихие беседы на кухне за чашкой чая; Сашино наставление из-за печенья, которое теперь всегда есть в вазочке на столе; наши баталии подушками; созерцание звезд на крыше. Его брошенные слова, что длинные волосы мне невероятно идут, обрезать их надо, а то отросли уже до середины спины; замечание, что глаза никакие не мутные, а зелёные с серой радужкой вокруг зрачка и легкой россыпью точек того же цвета. Но не выдирать же их теперь?! Да и воспоминания так просто не уйдут. Смешно, но так хочется его увидеть.
В отражение окна на меня смотрит девушка мертвым потухшим взглядом, каким-то безжизненным, словно кукла. «Саш, а ты угадал. Я просто марионетка в руках жизни, но попала, к сожалению, в твои руки, руки искусного кукловода!..» В отражение что-то мелькнуло, видно какой-то пассажир прошел.
— Привет, — мягкая улыбка и протянутая рука.
— Здравствуй. Меня Саша зовут, — сказала я и пожала чужую ладонь.
— Ты не поверишь и меня. Слушай, Сашка, если не против, расскажу я тебе сказку. «Пока юный принц сдавал экзамен, злая ведьма-одногруппница, которая попросила телефон у этого болвана, отослала доброй принцессе ложное послание. Забрав приборчик, юноша не заподозрил ничего плохого, не увидел противный блеск глаз злодейки. Утром принц приехал за своей дамой в ее замок. Дожидался назначенного времени, которое вскоре вышло. Он начал беспокоиться. Добрая старушка сказала, что подавленная и грустная принцесса уже уехала. Не понимая ничего в ситуации, он решил пойти на крайние меры — извлек агрегат (сплетение техники и магии) и увидел отчёт. «Что же это?», — удивился юноша и только тогда понял злой замысел колдуньи — разлучить пару из-за ревности. Он как ошпаренный помчался на вокзал и стал высматривать деву в толпе незнакомцев. Ожидая до последнего, принц чуть не упустил своего железного коня, и только тогда понял, что болван, который не посмотрел в вагоне. Поэтому сорвавшись, он залетает и видит свою принцессу на месте. Вот и сказочке конец.» — Какой-то уж больно он незавершённый, — глаза стали влажными. А я думала, что не смогу больше плакать.
— А точку в этом повествовании должна поставить та самая принцесса, — умоляющим взором смотрит он на меня.
— Саша, ты, правда, так не считаешь? — я больше не выдержала, и первая солёная капля упала на мою щеку. Парень сидел рядом со мной, и приподняв за подбородок начал вытирать слёзы большими пальцами.
— Конечно же, нет. Ты для меня очень важна, без тебя мир кажется таким скучным и пресным. Да я бы скорее застрелился, чем сказал такое, — мягко улыбаясь, шептал он. — А как Светку увижу, то все ее крашеные локоны повыдергиваю.
— Забудь ты про нее, главное то, что все же пришел вовремя, что здесь, со мной, — моя голова покоилась на его плече. — Знаешь, я, когда сумку собирала, то нашла твои перчатки и шарф — те, которые ты прошлой зимой одолжил.
— Не одолжил, а подарил, так что оставь себе, — весело сказал он, переплетая наши пальцы.
— Ну, тогда перчатки я тебе отдам, они мне и так большие, а шарф оставлю на память.
— Делай, как знаешь, — прошептал он.
— Саш, — почти засыпая, — не оставляй меня, пожалуйста… — бессонная ночь дала о себе знать и я погрузилась в сказочный мир скандинава Оле Лукойла.
— Не оставлю, — еле шевеля губами, промолвил он, — не дождёшься, — сказал парень и поцеловал спящую девушку в макушку.
Это оказалась их последняя встреча, ну, в смысле, в этом году.
А что было дальше? Ну, а дальше было много чего, но это уже совсем другая история.

Конец. Лето 2011.

@темы: моё, фанф

---

Гра долі

Анотація: Життя — це театр, в якому кожен має свою роль. Але інколи навіть актори переграють, втомлюючись від гри.

Гра долі

Яскраве сонце світить в очі, тому дівчина щуриться і прикладає руку до обличчя. Літо. Відпочинок. Неочікуваний, вимушений, небажаний. Їй не хотілося приїжджати сюди, в гори, до цих знайомих з дитинства будиночків, за якими так ретельно стежать батьки. Немов це їхня кохана дитина — робота, яка завжди була на першому місці. А вона — десь далі. Якщо взагалі була. Дівчина просто нестерпно жадала повернутися до свого міста. Шумного, багатолюдного, живого, не те що ці кам’яні брили. До свого Львову, до свого навчання, до свого життя — театру. Як і в дитинстві гори тиснули на неї, ніби невидимим ударом вибивали кисень з грудей, лякали своєю німою тишею, де навкруги можна почути лише викривлене відлуння власного голосу. Дорослі завжди дивувались: «Як це нема чим дихати? Тут же навкруги свіже повітря, не те що в брудному місті.» Але як їм можна довести, що не хочеться бачити людей, до яких лише звикнеш, а вони вже поїхали назад. Додому. А в неї вічний відпочинок, без можливості повернутися у своє. В гостях добре, а вдома краще. Тому й проміняла чисте гірське повітря на «затхлий міський сморід», двоповерховий котедж на маленьку тісну квартирку бабусі, де було більше свободи, ніж на відкритому просторі. Вона отримала своє: можливість веселитися з ровесниками, спокійно ходити до школи, тепло, яке спрямоване на неї, а не на чергового клієнта. А найголовніше — гру. В маленькій театральній групі для дітлахів, яка й стала початком її справжнього життя, кінцем її шаленого марення.
Ада швидкими кроками йшла по дорозі. Попереду майоріли дахи будиночків, але йти ще потрібно не менше п’ятнадцяти хвилин. Дівчина позіхнула і подивилася на годинник. 7:15. Вона потерла очі, зганяючи сон. Ці дурні автобуси, які ходять лише тричі на день. Тому вибір був невеликий: тяжкий підйом, спека чи прогулянка посеред ночі, в горах. Ада позіхнула знову, поправила сумку на плечі й пришвидшила ходу, тому що майже прийшла. Годинна прогулянка від міста до їхньої турбази її трохи заспокоїла. Вона знову згадала розмову з матір’ю, де на її «Скоро приїду», відповіли «Ой, друга лінія» і відключились. Тому замість того, щоб спокійно і комфортно їхати в машині, дівчина вирішила зробити несподіванку. А батьки ніколи не любили сюрпризів, бо ті не вписувались у їхній чіткий буденний план.
Маленька капость, але як приємно.

Хлопцям не спалося. Після того як вони владнали всі свої справи вчора, то завалилися спати після довгої дороги. Адже Москва-Карпати аж ніяк не близько. Про сніданок говорили лише пусті тарілки, тому вони повільно попивали каву на терасі головного будинку, яка була на другому поверсі. Через це для них не залишилась непоміченою тільки що прибула дівчина: ладна фігура, занадто бліда як для літа шкіра, але це руде волосся, яке як те полум’я палало, виблискуючи на сонці.
— Макс, глянь какая крошка прибыла, — промовив один.
— Боже, Стас, для тебя все кто носит юбку и имеет неплохую грудь прелестные девицы. Достало, — однак, незважаючи на все сказане, він все ж став поряд із своїм компаньйоном.
— Ты только посмотри на эти длинные стройные ножки. А волосы… Знаешь, рыжие очень темпераментные, представь каково с ней в постели. Как там говорится… А, точно — рыжая бестия, — неначе смакуючи останніми словами промовив Станіслав.
— Да, на этот раз ты не ошибся, — постукуючи рукою по перилові, вибиваючи суто свій ритм, він не зводив погляду з дівчини. — Предлагаю пари. Раз ты так хочешь узнать какая она в постели: кто первый затащит ее туда, тот и выиграл. — А пальці все вистукують веселий ритм. Ритм азарту, ритм ейфорії від майбутньої гри.
— По рукам. Но что же одержит победитель? — Стас трохи приблизився, щоб дивитися прямо в очі своєму другові.
— А тебе мало девушки? — награне здивування.
— А то. Предлагаю… Проигравший месяц таскает женские шмотки и красится, приходя в университет.
— Ну, что ж, Станислав, готовь прелестные наряды, планируй как своровать у матери косметичку, оставаясь незамеченным.
— Ах, Максим, вам так пойдет розовая полупрозрачная блузка, кожаная мини-юбка и высокие каблуки. Прям уже вижу, как все ахнут, — мрійливо протягнув Стас.
— Ну, мы еще посмотрим, кто кого, — вони лукаво посміхнулися і потиснули руки в знак згоди.

Щоб трохи перепочити дівчина сіла на лавку, що була недалеко від будинку. Хоч сонце вже було високо, але все одно повітря ще не встигло прогрітися, тому вона сильніше закуталася в светр.
— Девушка, а вам говорили, что у вас потрясающие волосы? — промовиводин однин із хлопців, які щойно вийшли із холу.
— Нет, никогда. Вы, как Колумб — первооткрыватель, — втомлено кинула вона.
— О, я рад. Как же никто никогда не замечал столь прелестной красоты, — все не припиняв він.
— Эй, кончай паясничать, — інший хлопець дав йомузапотиличник. — Извините, иногда он бывает невоспитанным. Хоть бы представился для начала.
Дівчина на це лише посміхнулася.
— Я — Станислав, — і вони потиснули одне одному руки.
— Ада. Рада знакомству.
— Взаимно, а этот клоун — Максим.
Названий хлопець протягнув було руку, однак дівчину відволікли.
— Адочка, невже приїхала, — похила жінка, яка вийшла з будинку її міцно обійняла.
— Анна Василівна, рада вас бачити, — промовила вона.
— Ой, я теж, золота. Але ж чому ти не попередила, що приїдеш? Ми б за тобою з’їздили, — похитала головою старша жінка.
— Ну, я намагалася попередити батьків, але знаєте їх. Робота, робота і ще раз робота.
— Грець з нею. Пішли я тебе краще нагодую, а то ти ж напевне ще не снідала, — тепло посміхаючись промовила Анна Василівна.
— Зараз прийду, тільки речі заберу.
— Тоді чекаю, тільки не барись.
Подивившись услід жінці, яка віддалялась, в голові в неї промайнула думка, що може все ж не дарма приїхала. Хоч хтось радий її бачити
— … дурной хохляцкий. Ни черта не понял. Как они на нем вообще говорят? — ледь чутно шепотить Максим, але Ада завжди мала чудовий слух.
Макс знову протягнув їй руку для потискування, але вона лише вигнула брову і запитала:
— Прошу?
— Что ты просишь? — не зрозумів її хлопець.
— Що ви тільки що сказали про мою мову? — насуваючись на нього, як бик на червоне, дівчина змушувала його відступати назад.
— Мову? Это что еще за черт? — один все розгубленіше дивився на руду, а інший ледь стримувався від сміху.
— Слушай сюда. Если ты еще раз назовешь украинский язык хохляцким, то получишь кулаком по роже. Это тебе понятно?— нависнувши над юнаком, який наштовхнувшись на лавку сів, дівчина подивилася на нього зверху вниз.
— Но это так, — після цих слів він все ж отримав непоганий удар по вилиці.
— За что? — Макс не міг зрозуміти чому з ним так нахабно повелись.
— Просто так, — мило посміхаючись відповіла дівчина.
— Это не причина, — все ще гніваючись, крикнув хлопець.
— Ой, а я по-вашому ні бум-бум, — Ада спеціально підбирала слова, які за значенням співпадають в обох мовах.
— Как это? Ты ж только что с нами говорила, — він розгублено подивився на свого друга, чекаючи підтримки. Той же лише ствердно кивнув, трусячись від сміху. — Вот, видишь.
— То вам тільки здалося. Сонечко гріє, голову напекло. Ідіть в тіньок, а то ще удар буде, — вона спритно підхопила свої речі й квапливо направилася до будинку.
— Что значит это твое «здалося»?— крикнув він її услід.
— Відкрий словник і почитай, — Ада помахала рукою і зникла за дверима.
— А? — хлопець стояв розгублений і ображений, як маля, у котрого впало щойно куплене морозиво.
— Она сказала, что нам показалось, потому что солнце голову напекло, — крізь сльози пояснив Станіслав, у якого від сміху вже живіт болів.
— Вот рыжая нахалка, — він потер покалічену щоку.
— Эх, друг, пошли лучше тебе льда найдем. А то распухнет и будешь похожим на хомяка, — Стас потягнув хлопця за лікоть до входу. А той, не звертаючи уваги куди йде, лише бормотів:
— Хомяк? Не хочу как хомяк…

Дівчина вийшла із свого котеджу. Після привітання батьків настрій був ніякий. Сюрприз їм не сподобався. Вони довго й нудно базікали про те, що вона безвідповідальне, нагле й примхливе дівчисько, якому байдужі оточуючі. На її протест і нагадування, що дзвонила, але ніхто не слухав, лише похитали головами і заявили, щоб не заважала, а то вже й так занадто довго відволікає від роботи.
З бесідки, що була неподалік вийшли двоє хлопців, які ніби тільки і чекали, коли вона з’явиться.
Насправді ж вони просто випадково на неї наткнулись, коли гуляли. Та й там відпочивала одна із працівниць, яка з великою охотою розповіла двом гарним хлопцям про Аду. Дочка хазяїв, колись тут жила, але переїхала до Львову, вчиться на театральному і ще деякі дрібнички.
— Привет, — першим заговорив Макс.
— Привіт-привіт. Хоча ми не так давно й бачились.
— Ты… Это… Извини за слова про твой язык. Больше небуду, — ніби підтверджуючи свої слова він підняв руки.
— Знаєш, — вона повернулася і подивилась на нього як на ідіота. — Я б ніколи не попросила вибачення першою у того, хто мене вдарив. Навіть якби була неправа.
Максим напружено поглянув на неї, розуміючи лише частину слів, але загалом думка була зрозуміла.
— Но…
— Вибач, — своїми словами здивувала його ще більше. Спочатку незрозуміле, але ледь чутне пояснення Стаса прояснило все.
— Да ладна, бывает. Может, погуляешь с нами сегодня? Очень хотим, чтобы ты составила нам компанию, — в очах грає надія, яка приховує за собою підлість. Дівчина лише закусила губу та відвела погляд.
— Можливо. Не знаю, — нечітко, поки незрозуміло навіть для самої себе «так» чи «ні». Чи потрібні їй ці двоє?
У Максима заграв телефон, тому він відійшов, залишивши Аду й Станіслава вдвох.
— Ну як, пойдеш? Или не стоит розраховивать на твою компанію? — питання, яке чекає ствердної відповіді.
— Навіщо? — вона нахилила голову вбік і закусила щоку.
— Шо «навіщо»? — він здивовано поглянув на неї. Здається запитання було очевидне.
— Намагаєшся говорити українською, — зупинилася. Очі в очі.
— Шоб зробить дівчене пріємно, — мила посмішка, як приманка для наївних. Не витримав — погляд відвів.
— Щоб зробити мені приємно треба мовчати. А не говорити такою ламаною мовою, що більше нагадує білорусько-словацьку кашу.
Станіслав здивовано дивиться на неї, навіть рот відкрив від подиву. Інша би пораділа з того, що він намагається під неї підлаштовуватися. А ця… Лише кусається словами, як та собака.
— Цікаво хто більше ображає: той, хто називає мову хохляцькою чи той, хто намагається її такою зробити, — вона ніжно провела рукою по його щоці, закрила йому рот і пішла геть.
Хлопцеві залишилося лише здивовано кліпати очима від такого повороту.

Ада йшла до свого улюбленого місця. Вона нарешті зрозуміла, що їй так не сподобалось у цих двох. Зазвичай так себе поводили актори з трупи. Ті, які майже не мали таланту, але мали величезні амбіції, котрі прагнули визнання. Вони вели себе так тоді, коли дівчина отримувала головну роль. Їхня ввічливість, яка з’являлась завжди раптово і потім зникала в нікуди. Постійна похвала, усмішки. Хоча ні, солодкі посмішки, з яких так і капала отрута, яка в разі їхньої невдачі потрапляла під шкіру. Помірними дозами, щоб не вбити, а завдати болю, щоб ти корчився в муках. Все, лише б вона замовила за них слівце у режисера. Але їм байдуже, що Ада сама не має права на це слово. Що головна роль дісталась не просто так, а через те, що дівчина, не шкодуючи себе, працює до сьомого поту. Вчиться, удосконалюється, повільно крокує до своєї мети, спираючись на власні сили, а не просто йде на репетицію і чекає, коли виберуть її. А хтось потім лікті кусає від заздрощів. Тому й не дивно, що злягла з перевтомою майже перед самим закриттям на канікули
Так і ці хлоп’ята. Вони підлизуються, намагаються сказати те, що їй буде приємно, не замислюючись як при цьому виглядають. Грають. З хистом. Видно, що є часта практика, яка шліфується, відточується. Але не для того, хто звик. Не для того, для кого гра — це саме життя.
Ада присіла на гойдалку. Легенько відштовхнулася ногою від землі і набрала давно відкладений у пам’яті номер.
— Привіт, — здивований голос на тому кінці.
— Здоровенькі були, — Ада легенько гойдається і примружує очі від сонця.
— Щось ти занадто швидко скучила.
— Мені що, просто так не можна подзвонити? — а слова просякнуті радістю і веселістю, від того, що здивувала.
— Просто так ти дзвониш… Просто так ти ніколи не дзвониш. Лише тоді, коли маєш намір прийти або вже прийшла, а я не відкриваю двері. Ада, скільки разів ти повторювала, що телефонна розмова, то для тебе щось штучне, неприродне, бо не бачиш міміку, не знаєш грають чи ні? Бо розгублюєшся без погляду в очі співбесідника, — юнак все бурмотів, а вона лише насолоджувалась його голосом. Солодким, але не притормним, якраз в міру. По-своєму ніжний і легкий, немов шовк приємний, з ледь помітним виділенням губних. Низький чоловічий, але як оксамит м’який, до якого раз доторкнешся і хочеться ще. Немов дурман, котрий переплітається з п’янкими прянощами, щоб заховатись. Єдиний. Диявольськи хороший. Звабливий. Лише так, лише асоціаціями відомого, вона могла передати відтінки його голосу, та й то лише соту, ні, тисячну долю його привабливості.
Дівчина посміхнулась. Правда, все правда, що він говорить. Адже знає її як облуплену, недарма дружать ще з дитинства.
— Костя, ти правий. Тільки не бурчи стільки, — вона нарешті перебила його.
— Добре, викладай, що хотіла, — видихнув він.
— Так от, Беркут, — хлопець як завжди підпер щоку рукою, бо на прізвище Ада називала його лише тоді, коли задумувала щось грандіозне, щось, що вилізе потім боком. Для нього в першу чергу.
— Є тут два суб’єкта, які щось від мене хочуть. В’ються як той барвінок вони неспроста. Грають як для аматорів непогано, але все одно аматору далеко до професіонала. Якщо їм потрібна для чогось я, то багато варіантів не виникає. Двоє хлопців, одна дівчина їхньої вікової категорії… Не любов же вони хочуть крутити за місяць, що будуть тут. Ну, ти зрозумів?
— Та зрозуміти я, то зрозумів, — відповів він після недовгої паузи. — Але, тобі то що до того?
— Як що? Беркут, не тупи, їх же двоє. Азарт, парі, стовідсотково. Ставлю своє руде волосся, що це правда.
— Здалось воно мені, — зітхає він. — Що ти збираєшся робити, Адо?
— Як що? Якщо вони прагнуть затягти мене в ліжко, тобто задовольнити фізичні потреби, то я духовні. Хочу закохати їх у себе, — а в голосі ейфорія від чергової гри.
— Тільки, хто з вас наробить більше шкоди: хлопці, які пішли «на слабо» чи дівчисько, якому захотілося побавитись з чужими почуттями? — іронія — гірка, дошкульна.
— Ніяке я не дівчисько. І не граюсь, а просто не даю грати з собою. Та й мені байдуже. Якщо що, то подзвоню. Бувай, — і не дочекавшись відповіді, відключилась.
— Як завжди. Її байдуже. Вона що, спеціально знущається?! —випалює зі злістю слова.
Хлопець замахується телефоном, котрий тримав у руці, однак в останню мить зупиняється. Зламає — зайві витрати. Тому Костянтин роздратовано гамселить подушку кулаком, виливає все своє роздратування на бездушну річ, уявляючи цілком реальну людину.
— Чорт! Без ножа ріже, — шепоче в нікуди, трохи заспокоївшись.

Дівчина вирішила переграти все з початку. Вона просто не могла спокійно сидіти, коли отримувала роль. А ще й таку заманливу. Таку, де сценарій можна створювати самостійно, вільно правити текст, вводити свою коректуру, писати так як хочеться їй. Треба лише змусити хлоп’ят грати за мотивами Адиної п’єси. Не просто, але можливо.
Дівчина сиділа на ліжку непорушно. Спокійне обличчя, погляд блукав по картині навпроти. Величезна лялька із театру, яку неначе потрібно смикати ниточками, щоб вона ворушилася. Але це лише на перший погляд. В середині неї все просто клекотіло від емоцій. Нестримних, як морський шквал, гарячих, як розпечена сталь, небезпечних, як хімічні реактиви в нетямущих руках. Напружене тіло, ніби лише чекало сигналу для дій. Навіть кінчики пальців приємно поколювало від того, що мало розпочатися.
Очі блукають по невиразному пейзажу, але не помічають його. Вона неначе бачить окремі фрагменти з театру.
Сцена… Для когось — це місце, яке стає початком довжелезної драбини до слави. Для когось — це місце тріумфу, адже зміг пробитися серед сотні інших. Для когось — це місце, остання можливість, яка все одно не врятує. Для неї сцена — це життя. Кожного разу, коли опиняється у світлі софітів, то немов наповнюється енергією, без якої гине. Це своєрідний стрижень, котрий змушує працювати серце, щоб кров неслась по жилах, щоб було добре на душі.
Багато хто перед своїм виходом переживає, що забуде слова, тому ледь чутно повторює про себе завчений текст. Ада теж завжди напружена, але зовсім не через це. Її біль — це перевтілитись в образ. Так ввійти в свого персонажа, що забути себе справжню, опинитися на його місці, дихати його повітрям. Бути ним, стати ним. Немов приміряти чужий костюм і забути, що він не твій.
І тепер, як і на сцені Ада приміряє до себе роль. Таку, яка б підійшла для її плану. Вона хоче одягнути чергову маску, котра посяде місце у величезній колекції. Для кожної незнайомої людини своя, яка в’їдається в шкіру, роз’їдає першочергове, накладається шар за шаром, стираючи основу. Гра. Кожного дня, навіть якщо вона не в театрі. Ада ховається за створеними персонажами, придуманими образами. Завжди спостерігає, завжди підмічає щось важливе для себе, ховає у пам’яті до того моменту, поки це не стане потрібне для чергового нового обличчя.
Кожного разу, і так до безкінечності. Вона ховається, але втрачає свою сутність, бо вже сама не пам’ятає, яка була спочатку. Це страшно: завішати себе сотнями образів, мати такий широкий вибір, але не знати, який з них власний. Справжній, не придуманий, не вигаданий і не підлаштований під когось, а свій. Зліплений, відшліфований і подарований життям. Ткнути пальцем можна в будь-який, однак знайти себе справжню вже майже неможливо.

Гра почалася. І всі раунди Ада хотіла залишити за собою.
Вона почала почергово зустрічатися то з Станіславом, то з Максимом.
Зі Славкою вони спілкувалися на двох мовах: дівчина — українською, а хлопець, щоб її не дратувати — російською.
— А почему Слава?
— А зазвичай тебе як називають?
— Всегда Стас.
— А тобі неприємно, якщо я називатиму Слава? — і вона, чи не вперше, щиро усміхнулась.
— Да нет, просто непривычно, — в підтвердження своїх слів він кивнув головою.
— От і добре. Не хочу буди як всі, — Ада підійшла до нього і легенько доторкнулася пальцями до скроні, — хочу в спогадах залишитись особливою.

Щоб спілкуватися потрібно мати хоча б одну спільну точку дотику інтересів. Зі Станіславом була така. Книжки. Вони наперебій переповідали одне одному ще не прочитані історії, обговорювали ті, котрі читали обоє. Ці двоє занурювалися з таким захопленням у вигадану кимось іншим реальність, що забували про все на світі, хоча час тоді й летів просто нестримно, немов стрілки навмисне перестрибують через декілька поділок за раз.
— Я цю серію взагалі випадково почала читати, друг порадив. Він сам з таким захопленням переповідав мені історії, — хоч й не завжди розуміла про кого він каже, — що вже не могла просто втриматися. Та от, він купив книгу з трьома першими історіями і все… Я читала немов ненормальна, навіть ті історії, яких не мала в друкованому вигляді, не відриваючись, проковтувала на телефоні.
— Как я тебя понимаю, — сказав він посміхаючись небу. — Но мне сначала не понравилось.
— Що? Як так? — обурено вигукнула Ада.
— Ну, у меня не было такого друга, который бы сумел так заинтересовать. Просто посоветовали прочитать. Сначала ж просто про Макса рассказывали, мне показалось бредом. Но я все же решил читать дальше и ни разу не пожалел, — промовив він, дивлячись Аді просто в очі.
— От бачиш! Це просто фантастична серія. А поворот сюжету, коли виявляється, що Макс лише вигаданий Джуффіном. Та я мало не завила з неочікування прямо в автобусі, де й дочитувала останню книгу, — дівчина так емоційно говорила і жестикулювала, що зачепила хлопця. — Ой, вибач.
— Ничего, но видно ты еще до сих пор в шоке от поворота сюжета, — вона ствердно закивала головою. — Мне конец очень понравился. Как он придумал с книгами, чтоб никто не забыл.
— Так. Це було дуже круто. А ще мені ну ду-у-уже сподобалась книга з серії «Хроніки Ехо», — щоправда не пам’ятаю як саме називалась, але то й не так важливо, — що кожна написана історія стає реальністю. Я з тиждень ходила і розмірковувала, а що як мій світ — то видумка когось іншого. Мій кращий друг ледве мене заспокоїв, — при цих словах вона ледь усміхнулася, проте здалось, що при згадці цієї людини її обличчя набуло набагато лагіднішого виразу, а очі просто випромінювали радість, веселість і ніжність.
— Видать, хороший у тебя друг? — Слава з якоюсь жадністю спостерігав за зміною на її обличчі. Не через нього, а якогось невідомого іншого. Його це навіть вивело з себе. Він сердився на якогось хлопця, якого Ада вважала лише другом, до того ж кращим. Стало смішно зі свого раптового зміну настрою. Однак десь ззаду лунало здивування з такої поведінки. Ледь чутний голос, який би мав просто кричати був надто тихим, щоб звертати на нього увагу.
— Найкращий у світі. Немов рідний брат, — усмішка все ще на вустах, а дівчина дивилась в далечінь, однак немов не бачила високих гір, а згадувала щось своє, лише їй відоме і зрозуміле.
— А что скажешь про «Мой рагнарёк»? — Станіслав хотів, щоб вона знов дивилася лише на нього, а не згадувала когось. Хоча в грудях приємно гріло оце «друг».
— Він якось тяжко йшов. Напевно, через те що оповідь йшла від двох персонажів. Але потім втягнулася. А та історія з апостолами — це просто фантастика.
— И не говори, — він так і не відводив від неї погляду. Радість і веселість все ще були видні в очах, однак ніжність… та легка ніжність, яка робила її немов ефемерною зникла.

Максим йшов за Адою, весь час поглядаючи у якусь книжку.
— Макс, ти чого так повільно йдеш? — дівчина повернулася до нього обличчям і крокувала спиною вперед.
— «Йдеш» — это идешь, понятно, но что же значит это «повільно»? — бурмотів він собі під ніс, гортаючи сторінки.
— Ти в тому словнику скоро дірки протреш, так напружено весь час щось вишукуєш, — промовила Ада, закушуючи губу, щоб не засміятися вголос з того, який кумедний вигляд мав хлопець у своєму брендовому одязі зі стареньким потріпаним словником.
Одного вечора він то червоніючи, то блідніючи попрохав Аду дістати його в книгарні, однак лише отримав відповідь, що книжкових магазинів нема, місто занадто маленьке, однак в бібліотеці мали б бути примірники. Максим ще більше знітився, адже той хто звик завжди мати все3 що потрібно, цього разу мусив просити майже незнайому людину допомогти. Юнак ледь чутно угукнув, не зрозумівши всього, однак вловивши суть.
Через декілька днів Ада посміхаючись вручила йому пошарпаний, з пожовклими сторінками російсько-український словник від якого пахло… здавалось, що самою старістю.
— Ты можешь говорить не так быстро? А то я не успеваю найти перевод всех слов, — бурчить він, все ще гортаючи сторінки.
— А ти вчи одразу. А то прочитав та й забув.
— Ну почему ты всегда не можешь говорить так, чтоб я понимал? — хлопець зайшов за дівчиною в бесідку, бо якраз почав накрапувати дощ.
— А чому це повинна під тебе підлаштовуватися? Я знаю російську і тебе чудово розумію, а от проблеми зі спілкуванням маєш ти!
— Подожди, — він замахав руками, — «підлаштовуватися», тут нет такого слова,— ображено забурчав Максим.
— Подстраиваться. Боже, ти мене вже дістав. Піду я, напевно.
— Не надо. Все ж одно слово спросил, а ты уже уходишь, — Максим ухопився за її пояс, щоб зупинити.
— А ти будеш вчити, а не лише перекладатимеш довго й нудно мої слова? — вона звузила свої очі, пильно стежачи за чужими.
— Ем…Буду, — після невеличкої заминки все ж промовив він.
— От і добре, — Ада знову вмостилася біля нього на лавці. — Це ж зовсім не складно, адже мови споріднені.
— Угу, — бовкнув він нарешті знайшовши значення останнього слова. — Совсем легко. Оту нас слова «язык» — обозначает речь и часть речевого аппарата, потому и понятно, что связано как-то со словами. А у вас эта «мова». Ну к чему она? Совсем непривязанное ни к чему слово. Просто набор букв.
— А от і неправда. Адже в нас «вимовляти», «вимова», тому що слова ми промовляємо. Усе в нас пов’язане з «мовою», яка так тобі не подобається, — щоки в Ади розпашілися з таким захватом вона завжди відстоювати українську. Очі блищали азартом, жести демонстрували відкритість до співбесідника.
Максим з ледь стримуваним задоволенням поглядав на дівчину. Така відкрита, щира, мила. Її хотілось пригорнути, міцно стиснути в обіймах і повторювати своє, лише б вона не припиняла доводити свою правоту. І байдуже, що він не завжди розуміє, що це дівча хоче сказати. Головне, щоб цей її внутрішній вогонь і далі палав з такою силою, що й зараз. Юнак не хотів, аби після їхнього парі в ній лишився лише попіл, який би символізував злам її особистості, як завжди ставалося з дівчатами, за рахунок котрих вони розважалися.
Ада йому подобалась. Оці їхні палкі дискусії, в яких вона червоніла і була надто гарною, щоб бути справжньою в такій глушині.
Місяць вже перевалив за половину, однак ні в нього, ні в Стаса, здається, не було особливого просунення вперед. Може, це й добре, бо він просто не хотів її віддавати іншому. Така тендітна на перший погляд, але сильна всередині. Можливо, саме така, яка й повинна бути поряд.

За ці два з половиною тижні Ада подзвонила разів чотири, що вже дивно… А ще вона розказувала як гуляє з іншими, що вони обговорюють, питала порад і говорила, говорила, дуже довго говорила.
Костянтин ледь чутно скрипів зубами, вдивлявся в одну точку на стіні, й ледве стримував гнів, щоб не зламати свій телефон. Адже тоді вона замовкне. Не буде більше цих розмов, які просто вивертають душу, яка пече. Постійно і нестерпно. Він вже втомився прокидатися кожної ночі від того, що якісь безликі юнаки обіймають Аду, цілують її і… Кожного разу крик, який і будив його від кошмару, який створював власний розум.
Беркут хотів когось прибити. Тільки не знав кого більше — це дівчисько, чиї слова були справжньою отрутою чи цих незнайомців, котрі сунули свої довгі носи куди не треба та й розпускали не менш короткі руки.
Вона казала, що поки ще нічого не було, однак можливість все ж була. І вона змушувала його мало не на стіни лізти, аби лише не наробити неприємностей.
Ще 4 дні і трупа йде на канікули. Ще 4 дні й він її побачить. Ще 4, за які можна зійти з розуму.

Максим і Станіслав сиділи один навпроти іншого за чашкою чаю. Кожен з них хотів почати розмову, однак не знав як. Проте суть бесіди що в одного, що в іншого зводилась до одного — припинити парі. Два погляди, які здавалось в цей момент значили набагато більше, ніж слова.
Ледь чутний скрип дверей і дощ, який барабанив за вікном, здавалось загуркотів вдвічі сильніше. Вони повернулися одночасно. Біля входу стояв хлопець, з якого вже натекла невеличка калюжа, такий був мокрий.
Він мав такий вираз обличчя, ніби йому щойно сповістили про те, що хтось рідний помер.
В голові у Кості було майже пусто, лише звучали сказані хвилин десять тому слова: «Вони, здається, таки закохалися в мене. Ой, я не можу. З такою ніжністю дивляться на мене, що аж погано. Я таки їх обставила. Потім розповім що там і як.» Дурнувато захихотіла та й відключилася. В цю хвилину Костянтин відчув себе бовдуром, справжнім ідіотом. Він, тільки лише їх відпустили, останнім вечірнім автобусом гайнув до неї. Для нього була просто нестерпна думка, що хтось доторкнеться до неї. Всередині горів вогонь ревнощів, які роз’їдали нутро: «Хай що хоче робить, однак не віддам нікому!» Промок до нитки поки йшов, але йому було тепло всередині, бо вже скоро мав побачити Аду. А цей дзвінок вибив його з колії. Він просто стояв і дивився на телефон, навіть після того, як той погас. А потім якось істерично розреготався, аж до сліз. Хто ж може підтвердити, що вона й для нього не грає, не одягає оці свої вічні маски. Можливо, й з нього тихо посміюється, бо знає, але вдає невідомість. Можливо, і його почуття така сама забавка, як і отих безликих хлоп’ят. Однак вони можуть про все дізнаються ще на початку, їм буде не так боляче як йому, адже набагато простіше відкинути почуття, які лише зароджуються. А він вже залежний, тому й страждає як поряд, так і на відстані.
Беркут сіпнув плечима, немов хтось на них щось поклав. Розвернувся і побачив двох юнаків, які з цікавістю на нього поглядали. І він їх впізнав, інтуїція підказували, що саме вони частково причетнідо його теперішнього стану.
Стас і Макс не відривали погляду від прибульця, який раптово повернувся й подивився на них у відповідь. Скляні до того очі тепер горіли ненавистю та злобою, яка була спрямована саме на них.

Незважаючи на те, що цілу ніч падав дощ, після обіду вже була неймовірна спека. Ада швидкими кроками наближалася до невеличкого гірського озера, яке дуже полюбляла ще в дитинстві. Вона підійшла до води, від якої тягло такою бажаною прохолодою. Легенько доторкнулася ногою і різко відскочила — навіть біля берегу просто крижана.
Немов віддзеркалюючи воду, всередині стало якось недобре, немов лід обволікав усі нутрощі, витісняючи все тепло. Це насторожувало і викликало паніку. В горлі неначе став болючий ком, який заважав нормально дихати. Паніка здавалось проникла у кожний куточок тіла. Потрібна була підтримка, але він не поруч. Їй стало дуже страшно, немов щось невідворотнє має статися, щось погане… а тепло так і не прийде.
Ззаду роздався якийсь тріск і дівчина одразу повернулася в бік шуму. Навпроти стояв юнак у картатій сорочці з короткими рукавами накинутій на білу футболку, темних джинсах і кедах. Коротке, трохи криво підстрижене смоляне волосся, правильної форми ніс, бліді як і саме обличчя губи. Щось у цьому хлопцеві було знайоме…Але ж він мав зовсім інший вигляд: волосся до плечей та й носив переважно класичний стиль. Крім того, носив окуляри. Однак очі…Оці сірі мигдалеподібні очі були напрочуд знайомими.
— Костя, — ледь чутно.
— Не очікував, що одразу впізнаєш, — він провів по своєму короткому волоссі рукою.
— Що? — здивовано. — Це справді ти? — Ада уважніше до нього придивилася.
— А ти багатьох Костянтинів знаєш? — вуста викривлені в уїдливій посмішці.
— Ні. Тебе одного. А що з… — дівчина махнула на нього рукою. —… з твоїм зовнішнім виглядом? — а погляд зовсім спантеличений.
— Знаєш, мені набридло бути схожим на твій ідеал. Довге волосся, яке терпіти не міг, бо тобі так подобається, класичний стиль, бо він тебе приваблює, а не оце, — хлопець вказав на свій одяг, — окуляри, тому що це твій фетиш, а міг давно носити лінзи.
— Але навіщо підлаштовуватися? — Ада здивовано дивиться на нього. З дитинства знайомий друг, найкращий товариш, якому не боязко довірити власне життя, в цю хвилину здавався незнайомцем з рідним обличчям.
— Неначе ти не здогадуєшся? — скривився він. — Та вся трупа вже знає, та що там — весь факультет знає про мої почуття до тебе. Лише не ти! Можливо гарно прикидаєшся, як і з тими хлоп’ятами, бо ж гра для тебе — то все.
— Я не розумію про що ти говориш, — перелякано прошепотіла вона, а очі невідривно стежать за таким рідним обличчям.
— Я не розумію про що ти говориш, — перекривив Беркут її. — А про те, що кохаю тебе бозна скільки років.
У Ади аж подих захопило. Ну не могло цього бути. Завжди, у будь-який момент той, хто підставляв своє плече, коли б вони не оступилася був Костя. Такий добрий, лагідний, рідний, немов брат, якого ніколи немала. Не міг же він весь час стримувати свої почуття, не міг вислуховувати її жалі про інших парубків і жодного разу не видати себе. Адже ж не міг…
— Це неправда! — що було духу крикнула вона.
— А ти думаєш, що в середніх класах я так палав бажанням йти до театрального гуртка, але ж ти туди вступила, а як тебе покинути. Тобі кортить грати в трупі, «авжеж» й мені. Ти хочеш вступити на театральне відділення, я за тобою. А не здалося тобі дивним те, що я не переїхав разом з батьками до Києва після закінчення школи, де спокійно міг навчатися?! Та ні, як останній телепень залишився, крутився якось, щоб не брати у родини грошей і це ЛИШЕ тому, що не хотів покидати Аду! Я ж відкол познайомились маю почуття до тебе. Спочатку дитяча закоханість, яку всі переростають, крім дурнуватого Беркута. Я ж в цьому коханні вже весь заплутався, немов в ланцюгах, які мене стискають до болю, але вільно гримлять з твого боку. Не хочу я таких пут, втомився вже від марення хоч колись обійняти тебе не як подругу, а як кохану. Ти можеш зрозуміти, що я хочу тебе цілувати так, щоб в легенях не вистачало повітря, до болю у палаючих вустах; що хочу доторкатися до твоєї шкіри без остраху, що не втримаюсь; що хочу прокидатися зранку з тобою в одному ліжку; що хочу, щоб ти була моя і все, — очі, ці завше веселі очі зараз випромінювали ледь стримуваний біль.
— Костя, я… — ледь чутний порух губ. Її лякав завжди спокійний голос хлопця, який зараз хоч і змінився, однак не втратив своєї привабливості. Проте ще вчора ніжний, мов шовк, м’який як оксамит, ранив, немов гостре скло. Дурман, що проникав через вуха розносив по тілу отруту чужих слів. Однак ці диявольські інтонації неможна було не слухати, вони просто зачаровували, навіть в таку мить. Дівчина хотіла, щоб ця зваба зникла… Хоч на деякий час…
— Напевно твої батьки спеціально вибрали тобі таке ім’я, яке ніби насміхається з мене. Ада, тобто біблійське пекло. Моє персональне пекло, у якому я страждаю вже більше 10 років. Та й мої немов знали. Костянтин — стійкий, постійний, котрий завжди буде поруч, що б ти не зробила. А я втомився, надто втомився… вже просто не витримую…
— Костя… — кличе і бажає, щоб хлопець зрозумів по її голосу, що вона спантеличена, що вона налякана, що світ, до якого дівчина звикла тільки що зійшов зі своєї орбіти і зазнав незворотних змін.
Костянтин просто мовчить, втративши весь запал після своїх слів. Ніби нічого не сталось поглядає на неї своїми сірими очиськами, в яких зараз палає буря. Декілька кроків, які їх відділяли, хлопець подолав миттєво. Ада ще не встигла зорієнтуватися що буде далі, як він впився в її вуста так як і бажав. Пожадливо, неначе востаннє, ніжно й ласкаво, бо вперше. Так, що забракло повітря в грудях, так, що заніміли губи від болю.
Дівчина штовхала його, однак не могла зрушити юнака з місця. Очі в очі. Пристрасть і паніка. Не витримавши, вона вдалась до останньої спроби — вкусила його за губу.
Повільно він відступив від неї, проте лише на один крок.
Беркут провів пальцями по нижній губі, витираючи кров.
— Востаннє, Адо. Я кохаю тебе. До ненависті. Прощай.
Він розвернувся й пішов геть, залишивши спантеличену дівчину на самоті. Вона осіла на землю немов хто вдарив по ногах. Повторила останній рух Кості, стираючи чужу кров з власних вуст.
Навкруги була дзвінка тиша, а дівчина все вдивлялась в той бік, де зник її друг. Сльози котилися з очей, але вона лише боляче вп’ялася нігтями в долоню, проводжаючи своє тепло.

Беркут заклав долонею книгу і на декілька хвилин прикрив очі. В автобусі стояла неймовірна спека, незважаючи на те, що пасажирів майже не було.
Він втік. Можливо як останній боягуз, але зараз бути поруч було вище його сил. А вчора так поспішав до свого пекла. Костя взяв свою ще нерозібрану з вечора валізу і поїхав обіднім маршрутом. Спочатку вагався, адже потрібно було розказати Станіславу і Максиму, однак всередині дзвеніла пустота. Не хотілося нічого бачити пов’язаного з нею. Промовчав. Проте це вже не його проблеми, а Адині. Заварила кашу, нехай розбирається сама, а з нього досить її особи у власному житті.
Він знову розкрив книгу, але рядки неначе тікали й не хотіли складатися в один текст. Дрімота підкрадалася все ближче, а очі закривалися все частіше. Тому він запхнув свого Макса Фрая подалі в рюкзак і підняв гучність на програвачі.
Я знущався над собою.
Так, але
В небі плаче так красиво
Не потрібне вже кохання.
Я не встиг, я не встиг
За тобою.*
МР3-плеєр немов навмисне підкинув пісню, яка була подібна до його ситуації. Справді, не потрібне вже кохання. Воно не пройшло, не зникло, не відпустило, однак він сам з ним попрощався. Як з гостем, який занадто довго засидівся.
Так, в болю є смак –
В ньому ти.*
Випроводив, бо втратив надію, що воно піде саме. От дивна штука та любов: нав’язлива, докучлива, болюча, самотня. Як на зло, згадалися десь почуті слова: «3 секунд вистачає, щоб закохатися, але перестати когось кохати за 3 секунди неможливо». Так пройшло більше часу, ніж 3 секунди, проте суть від цього не мінялась. Щоб почуття пройшли потрібно хоча б не бачитись, однак вони разом вчаться, виступають в одній трупі, друзі спільні… Та що там, життя об’єднане в лінії, які не просто пересікаються, а накладаються одна на одну.
Всю тебе не зрозумію,
Але все...
Я не вмію та не вірю:
Неможливо більше жити.*
Костя не знав, що далі робити. Адже з Адою, хоче він цього чи ні, перетнеться у будь-якому разі, однак мало ймовірно, що почуття так швидко зникнуть… А чи зникнуть? Дуже хотілося! Але віра у те, що все буде добре щезла. Нічого хорошого не буде, як і не було до того. Костянтин зрозумів, що лише тішив себе ілюзіями. Такими омріяними, однак нездійсненними. До останнього вірив, проте сліпа віра ніколи немала користі. Спочатку треба було розібратися, зрозуміти, а вже потім у щось там вірити.
Я сумую та все розумію – це приємне почуття
Вже не кохаю, тебе відпускаю,
Але це в останній раз.**
За вікном яскраве сонце, буйні ліси. Погляд чіпляється за природу, голова гудить, немов там вулик, а хлопець, наче зачарований дивиться на білу смугу на асфальті. Метр, два, три, сто… Відстань все більшає, частина життя, без якої здавалось неможливо буде дихати, залишалась позаду. Однак повітря не забракло, очі не пекли, сліз не було. Були лише сум і розуміння, що так буде краще … Для себе в першу чергу, бо хоч інколи потрібно бути егоїстом. Адже зализувати рани потрібно собі, а це завжди боляче, фізичні вони чи моральні.
А у тебе як?
У тебе є нове життя,
В якому знов мене нема.
Ти живеш, живеш, живеш.**
Попереду щось нове, ще невідоме. Однак обов’язково необхідно змінити обстановку. Хлопець це знає. А Ада? А що, Ада? У неї є своє життя, у якому часто не вистачало місця для цуцика Беркута, бо скрізь, у кожній шпарині була її ненависна гра. От і хай залишається з нею. Зараз вона має двох піддослідних кроликів, нехай вибирає того, який більше припаде їй до душі. А з нього вистачить. На все життя вже набавився.

«Набраний вами абонент знаходиться поза межами досяжності…», — в котрий раз монотонно повторював жіночий голос. Ада декілька днів намагалася додзвонитися до Кості, однак безрезультатно. Спочатку поривалася поїхати за ним. Проте прийшов страх. Його липкі й моторошні обійми вивітрили всю впевненість, що все наладиться. Як тепер дивитися йому в очі? Чи не вперше в житті вона не хотіла спілкуватися вживу, бо тоді це зрадливе дзеркало душі розкриє їй гірку правду, а її й так стало занадто багато.
Ада знову і знову набирала контакт «Беркут», проте так і не додзвонилася. Можливо, так було й краще, адже дівчина і поняття не мала про що говорити. Однак холод, що так раптово впився в тіло того погожого ранку, не зник і розростався з новою силою. Вона боялася, що чим більше відтягуватиме зустріч, тим прикрішою та буде. А якщо він взагалі не схоче більше з нею бачитись? Та ні, такого бути просто не може… Вони ж знають одне одного з дитинства! Але ж це просто зв’язок, який можна перервати у будь-яку секунду. Думки металися в голові, мов пташка в клітці. Паніка лягла на плечі й гнала подалі від інших, кудись, лиш би на самоті.
В кінці кінців дівчина прийшла висновку, що ця затія з поїздкою була невдала, а її бажання перехитрити хлопців взагалі стала апогеєм ідіотизму.
Треба було розбиратися з власними проблемами, а найперше поговорити зі Стасом та Максимом.

— Хлоп’ята, маю до вас розмову, — Ада сіла навпроти них. Вигляд дівчина мала втомлений: бліде аж сіре обличчя, синці під тьмяними очима; та й схудла трохи.
Друзі обмінялися поглядами. Ситуація їх нервувала ще відколи приїхав той хлопець. Він явно мав відношення до того, що дівчина цілими днями десь зникала і ходила, немов приговорена до страти. Вони відчували, що насувається щось неприємних, для них в першу чергу. І от, здається, і нарешті дізнаються.
— Мы тебя внимательно слушаем, — промовив Станіслав, потираючи підборіддя.
— Хочу в дечому признатися… — невпевнено почала вона.
— Ну…
— Я знаю прозвучить трохи зверхньо з мого боку, але я хотіла закохати вас у себе.
Стас хмикнув, Макс невпевнено поглядав на друга аж доки той не пояснив йому точне значення сказаного.
— Да как ты смеешь? Мы тебе что, игрушки? — обурливо вигукнув Максим, підстрибуючи зі свого місця.
— Я розумію, що чинила неправильно… — та не встигла вона договорити як її перебив Станіслав.
— Неправильно она говорит… А что потом мы бы страдали тебя не интересует? Что могли перессориться и двадцатилетней дружбе пришел бы конец — это ничего? Та кем ты себе возомнила: царицей всемирной?
Дівчина подивилася йому просто в очі, однак в погляді не було переляку, сумніву, хіба що трошки жалю через власний вчинок.
— Слава, Слава, Слава… — хмикаючи хитнула головою. — Я хоч набралася сміливості й розповіла правду. Так, була неправа, каюсь. Вирішила погратись, однак почуття — це не та річ, з якою варто жартувати. Тепер я це добре розумію, — вона на хвильку прикрила очі. — Однак і ви не божі кульбабки. Ви ж влаштували парі, хто перший зі мною переспить.
— Да как ты смеешь… — прошипів Стас.
— А що, правда очі коле? — уїдливо посміхнулась Ада.
— Да мы бы никогда так не сделали, — викрикнув Макс. — Ты нам, действительно, понравилась.
— Будь ласка, тільки без виправдань, брехні й недомовок. Будьте справжніми чоловіками й відповідайте за власні вчинки. І не робіть з мене монстра. Та й годі тобі стояти, сядь нарешті, — спокійно промовила дівчина.
Макс зробив так, як вона сказала. На деякий час запала тиша. Для хлопців напружена, для Ади спокійна, бо свою роботу вже зробила.
— Ладно, нет смысла отпираться. Давно ты знаешь? — Слава розтріпав собі волосся, а Максим напружено подивлявся на дівчину.
— З самого початку, — ледь чутно, а на вустах тінь усмішки.
— Но как? — два здивовані голоси злились в один.
— Просто здогадалась. Це було нескладно, повірте.
— Но мы хотели прекратить пари. Еще в тот вечер, когда появился тот странный парень…
— Костя…
— Да, он самый.
— Ты действительно нам понравилась и мы хотели бороться за тебя честно, — промовив Максим, завершуючи сказане Станіславом.
— Але вже пізно…
— Но… — вигукнули обоє.
— Пізно, хлоп’ята. Не з того ви почали, не з того я почала. Давайте просто підведемо жирну риску у нашому знайомстві. Хоч й не завжди дуже приємне, але корисне з точки зору досвіду, та й спілкуватися з вами мені сподобалось.
— Тогда может… — протягнув Стас.
— Та ні, не треба. Награлася вже так, що переситилась. Не треба нам більше зустрічатись. Хоч за урок вам дякую. Зрозуміла, що дурепа, яка бачить далі свого носа, однак усе одно сліпа. І раджу вам теж засвоїти, що цього разу все вирішилось мирно, проте, сумніваюсь, що наступного не встрянете в халепу, отак-от сперечаючись. Бувайте, сподіваюсь, що ніколи більше не побачимось, — Ада вийшла з кімнати без будь-яких сумнів, залишаючи позаду збентежених хлопців. Все, що хотіла, сказала. Один камінь з плечей впав, однак паніка швидко підсунула ще цілу купу на його місце.

Після того, як дівчина повернулася до міста, то намагалася зустрітися з Костянтином, але вдача була не на її стороні. До кінця літа вона його не бачила, мобільний повторював одне й теж.
Дівчина була в розпачі. Треба було їхати одразу за ним, а не відтягувати. Адже тепер проблема набула масштабнішого розмаху. Єдиний друг ігнорував її, що віддавало нестерпним відчуттям. Ада не могла спокійно вийти на вулицю, бо скрізь майоріла тінь Кості, скрізь вони були вдвох. Навіть стіни власної квартири давили, немов докоряли, що була така сліпа, що весь час робила боляче дорогій людині.
Його не вистачало. Тільки зараз вона зрозуміла, що він незамінний. Бо ніхто не знав, не розумів з півслова її так як Беркут. Йому було байдуже на Адині причуди, на мінливий характер. Хлопець приймав її такою як є, коли потрібно сварив або підбадьорював, радив, допомагав вилазити з халеп, у які так часто потрапляла. Костя завжди був поруч. Свій, рідний, найкращий…
Ада дуже хотіла поговорити з ним і розповісти, що справді не підозрювала про його почуття. Що ніколи в житті з ним не грала, бо він єдина людина, котрій ніколи не брехала, з котрою хотіла бути чесною і відвертою, просто хотіла бути собою, не одягаючи маски, в котрих і сама плуталась.
Може тому хлопець і подумав, що Ада бавилася з ним, бо театром стала оточуюча реальність, а публікою — знайомі люди? Але ж він мав збагнути, що заради нього готова на все.
Дівчина трощила свою кімнату, сльози текли по щокам аж очі пекли, але істерика то з’являлась, то знову зникла. Бабуся позабирала з її кімнати всі крихкі речі, однак Ада все одно встигла розтрощити об стіну декілька статуеток. Вона не розуміла, чому Беркут не дав їй і слова вставити у свій захист. Він просто вилив на неї всі свої почуття, мов раптовий дощ і зник. Та й як Костя міг так довго мовчати, адже дівчина йому довіряла, розповідала всі свої таємниці, а…
В стіну полетів фотоальбом. Наступною жертвою стала книга. Тільки вона замахнулась, як погляд натрапив на автора: Макс Фрай. Болісно стискаючи нещасну річ, дівчина опустила руку. Зараз Ада хотіла дати Костянтину гучного ляпаса, налаяти і потім міцно обійняти, щоб впевнитись, що той поруч.
Кожну ніч їй снився його силует, що віддалявся, а вона лише тягла руку вперед, щоб не відпустити. Так і прокидалася в холодному поту, хапаючи долонею повітря.
Перевтома, через яку поїхала до батьків зараз здавалась квіточками. Змарніла. Пусті очі невпевнено подивлялись на світ. Бліда мов привид. Весь час у щось куталась, бо холод не відпускав, незважаючи на те, що на дворі було літо.
Ада як ненормальна рахувала дні до вересня, бо тоді зможе побачити і пояснити.

Першого вересня все ще змарніла, однак щаслива дівчина сіла на їхнє звичне місце і чекала. От в аудиторію відкрились двері й зайшов він. Усі здивовано поглядали на Костю, адже зник звичний класичний стиль та волосся все ще було коротко, хоч цього разу і вміло, підстрижене. Але ще більше новиною стала те, що він просто пройшов повз Аду й сів з чорнявою дівчиною, яка привітно усміхалася йому. Та швидко щось затарахкотіла, а хлопець лише кивав на це головою. Стало зрозуміло, що цього літа вони часто спілкувалися, бо на раптові дотики Беркут ніяк не реагував, хоч і не полюбляв, коли до нього торкався хтось, крім Ади.
Вона не могла відірвати погляду від Кості й Анжели, їхньої одногрупниці. В легенях бракувало повітря, однак силою волі змусила себе відвернутися й дивитися у вікно. Пожадливо ковтаючи повітря, неначе тільки випірнула з води, вдивлялась в одну точку, лише б не дивитися на ту парочку, яка все одно стояла перед очима. Їй стало нестерпно боляче, у грудях пекло… « Отак просто перекреслив нашу дружбу. Висказав все що хотів, а мені й шансу не залишив. Яка же ти, Беркуте, паскуда!»
Дівчина боляче прикусили губу і намагалася уважно слухати лектора. Однак думки розбігались як таргани від світла. В роті був присмак крові, яка потекла з прокушеної губи. Такий очікуваний день став просто фатальним, проте це було лише початком.
День за днем Костянтин Беркут вдавав, що він не помічає Ади, що вона не існує у його світосприйнятті. Просто проходив повз, а на будь-яку спробу заговорити вмикав на повну гучність МРЗ-плеєр і всі її слова тонули в ритмі музики. Можливо й не вдав, а й думав так насправді, однак підтвердити чи спростувати це дівчина не могла.
Вона ходила зла і люто зиркала на юнака, однак йому було байдуже. Кожного дня він спілкувався переважно з Анжелою, тому ні для кого не стало новиною, що вони почали зустрічатись.
Ада навіть перестала злитись. Її ображало ставлення хлопця, котрий нещодавно так щиро заявляв про свої почуття, а тепер у неї на очах цілував іншу. Вона не могла на це спокійно дивитись і так само відгороджувалась від світу за завісою музики.
Розбито й порвато
І тіло як вата
І очі як хмари
І дихаю жаром.***
Дівчина намагалася все виправити, проте втомилася кожного разу натикатися на стіну відчуження і зневаги в очах. В неї просто не стало більше сил боротися за те, що втратила. Тому зараз із хворобливим запалом хапалась за нову постановку.
Кидаюсь по стінах
Ніхто не замінить
Ніхто не оцінить
Ніхто не зупинить.***
Незважаючи на те, що отримала головну роль у п’єсі їй було самотньо. Навіть театр не міг замінити Беркута, а здавалось, що то її життя. Але зараз йому було байдуже на неї, тому намагалася не показувати своїх страждань. Це нікому не потрібно, як і її самій. Навіть найкращі друзі розходяться в житті. Однак думка, що він зрадив все-таки заглядала в голову час від часу.
Кидаю страждати
Сідаю мовчати
Спочатку почати
Спочатку втрачати.***
Істерики пройшли, але її не хотілося апатії. Вона покинула думки проте, що дружба налагодиться. Холод міцно стискав серце, впивався в нього своїми кігтями, видирав цілі шматки і мурчав від задоволення. А її тепло навпроти обіймало і цілувало іншу. Ада не хотіла дивитися, але й не могла відвести погляд, і з садистським задоволенням давала холоду розростатися всередині.
Та я мовчу і терплю все
Та я чекаю тебе.***
Зараз хотілося лише одного: повернутися в той день і не дати йому піти.

Нарешті настав день прем’єри постановки. Головні ролі дісталися Аді, Кості й Анжелі. Історія була проста: нерозділене кохання дівчини до кращого друга, його обіцянка, якщо не знайде кохану, то одружиться на подрузі. Все йде до щасливого фіналу: скоро має відбутися весілля, адже головний герой не знайшов нікого кращого своєї приятельки. Однак закінчується все трагічно, хлопець, котрого грає Костя, перед самою церемонією з першого погляду закохується в іншу (Анжелу) і розповідає про це Адиній героїні, а та з розпачу вбиває себе. Її і поховали у весільній сукні, а ГГ божеволіє, розуміючи, що став причиною смерті кращого друга, який не зміг жити без його кохання.

Посеред сцени стоять двоє: дівчина в білосніжній сукні й хлопець у чорному фраку.
— Та як ти не розумієш, я закохався у неї з першого погляду. Мені необхідно бути з нею, — ледь стримуючи крик.
— Але ж у нас за дві години весілля, — з розпачу дівчина заломлює собі пальці. — Як ти можеш зі мною так чинити? — на щоках темні доріжки від туші.
— Ти знала, що я тебе ніколи не любив.
— Але ж я КОХАЛА! Невже цього занадто мало? — ледь чутно.
— Не потрібні мені твої почуття, зрозумій це нарешті! — гримнув він. — Я сам оголошу гостям про те, що весілля відміняється.
— Але ж я не зможу без тебе, — ноги її не тримали, тому вона сіла на підлогу.
— Людина сильна, і не таке переживала.
— Будь ласка, не йди, — дівчина з надією схопила його за край сюртука.
— Пусти. Краще сходи вмийся, бо маєш кепський вигляд, — Костя пішов геть зі сцени, залишаючи самотню Аду.
Виставу перервали на невеличкий антракт.
Дівчина невпевненою ходою пішла зі сцени. Вона завжди намагалися стати тим, кого грала. Тому саме зараз зрозуміла почуття Кості. Ада зупинилася й вперлася в стіну. Повітря забракло, а очі наповнились слізьми. Ноги не тримали, тому як і її героїня вона всілася на підлогу.
Аду трясло. «Ну як я могла бути такою сліпою, зацикленою на собі егоїсткою?» Не бачити його ніжних поглядів, не помічати лагідних обіймів, вир почуттів в очах? Він же весь час, що був поруч, страждав, а вона з завзяттям маніяка щораз встромляла йому нового ножа в серце. Невже і в ньому жив оцей страшний холод, який вона же й посадила і закрила в клітку чужих почуттів? А зараз його голос такий знайомий, такий спокусливий ранив. Кожне слово, неначе батіг шмагало, залишаючи невидимі, проте болючі сліди. Він говорив з нею лише під час репетицій, але їй було цього мало, занадто мало…
Сльози ніяк не зупинялись, скільки Ада їх не витирала. Однак разом з ними прийшла і рішучість. Вона зрозуміла, що їй просто життєво необхідно поговорити з Беркутом.

Вже наступного дня Аді пощастило: наприкінці останньої пари Костянтина викликав один викладач. Вона вирішила його почекати, адже він все одно мав повернутися за речами. Пройшло хвилин 15 і двері нарешті відчинилася. Дівчина з радісною усмішкою повернулася, але та швидко зникла, бо до аудиторія зайшла Анжела.
— Що ти тут робиш? — запитала та зі зневагою в голосі.
— Чекаю Костю, — впевнено.
— Тобі нічого його чекати, адже він все одно не буде з тобою розмовляти.
— Буде не буде, однак я хочу йому дещо сказати. І скажу це за будь-яких обставин.
Анжела нервово смикала пасмо волосся:
— Я його дівчина і тобі нема на що сподіватися.
— Мені все одно хто ти. Мені потрібно з ним розібратися, бо й так затягнули з цим.
— А я не хочу, щоб ти з ним говорила, — Жела стала напроти.
— Твої бажання мене цікавлять в останню чергу, — знервовано зиркнувши на годинник, відповіла Ада.
— Та як ти смієш! — заверещала та. — Я довгі три роки чекала поки він бігав за тобою, поки зверне на мене увагу, поки прийме мої почуття. І от нарешті таки досягла цього. А ти, втративши його, вирішила тепер позубоскалити й відібрати його в мене. Я цього не допущу. Він МІЙ!!! НЕ ВІДДАМ ЙОГО НІКОМУ, ТИМПАЧЕ ТАКІЙ ІДІОТЦІ ЯК ТИ!!!
— Він не річ, тому ти не маєш права ним розпоряджатися, — посміхнулася Ада.
— А мені байдуже! МІЙ І КРАПКА! — ще голосніше крикнула Анжела.
— Тобі байдуже. Ти кохаєш його. А я не знаю дружба це чи кохання. У мене просто залежність від нього, розумієш. Я не можу без Кості, він мені потрібен.
— ЗАТКНИСЬ!!! — вона вдарила Аду по вилиці. — ЗАТКНИСЬ!!! ЗАМОВКНИ!!! ЗАМОВЧИ!!! — Жела била її куди тільки могла. — Ти якась ненормальна. Стільки бути поруч і нічого не робити і тільки зараз схаменутися. Що ще за залежність? Ти це просто вигадала!!! — кричала вона, не стримуючи сліз.
— Він мені потрібен, — вперто повторювала своє Ада.
— Та ви обоє якісь ненормальні. Скільки ми не були разом, думками він десь далеко. Тільки-но ти з’являєшся, Костя крадькома дивиться на тебе. Коли цілуємося він не закриває очі, а шукає поглядом тебе. Хлопець навіть спати зі мною не захотів. Очі пусті, лиш сум, жаль та страждання з’являються, коли я поряд. Не хочу так. Я покохала Беркута, котрий весь час усміхався і випромінював ніжність і ласку, який мало не порох здував з того, кого кохав. Мені теж цього хотілося, а отримала лише розмитий силует, який весь час хапається за своє минуле, — вона знову вдарила Аду. — ПОВЕРНИ ЙОГО! ЗРОБИ ТАКИМ ЯК БУВ!!!
— Не можу, — з натиском. — Але й відпустити його не маю сил. Він мені потрібен, бо він, то моє життя. Зрозумій!
— А мене, мене хто зрозуміє? — Жела знову замахнулась, однак її зупинили.
— Не треба. Тим, що її битимеш ти нічого не зміниш.
— А як? Як тебе змінити, щоб побачив мене нарешті? — схлипуючи промовила вона.
— Ніяк. Я не змінюсь, щоб ти не робила, — він взяв її обличчя долонями і витер сльози. — Вибач, що не приніс тобі не щастя, а лише страждання. Це було негідно з мого боку. Але разом ми ще більш нещасні.
— Ти ж не хочеш сказати… — перелякано.
— Саме так. Нам варто розійтися… для нашого же блага, — спокійний тон, яким заспокоюють вередливих дітлахів.
— Але ж можна щось змінити… — з надією.
— Не варто. Ти сама це прекрасно розумієш.
— Розумію, але від цього не легше.
— Анжело, як би не старався, себе змінити я не в змозі.
— Ви ненормальні, — шепоче вона. — Та що з вами обома таке? Розійтися. Ха, — вона істерично зареготала, — то я тебе покидаю, — і вона пішла до виходу, нишком витираючи очі.
— Вона хороша, просто зараз дуже засмучена, — промовив Костя після того як двері зачинилися. — Я її не виправдовую, але…
— Я знаю. Що ти чув? — підозріло зиркнула на нього.
— Ну… Ой, в тебе так щока розпухла, треба щось холодне прикласти.
— Беркут, ЩО ТИ ЧУВ? — з натиском.
— Ну…
Вона повільно наближалася до нього.
— Все, — ледь чутно, а на обличчі ні каплі розкаяння.
— О ні! — з розпачем.
— Що, збрехала? — зневажливо.
Запала тиша.
— В тому й справа, що сказала правду, — дівчина почервоніла, а хлопець здивовано на неї глянув. — Але ж хотіла нормально поговорити, сказати все в очі…
— То все правда? — а в очах безмежна радість.
— А яка тобі різниця, — зі злістю, що одразу не повірив. — НЕ Я ПІВРОКУ ТЕБЕ ІГНОРУВАЛА; НЕ Я РОБИЛА ВИГЛЯД, ЩО ТИ ПОРОЖНЄ МІСЦЕ; НЕ Я КОЖНОГО РАЗУ ЗАТИКАЛА ВУХА НАВУШНИКАМИ, ЛИШЕ Б НЕ ЧУТИ ТВОГО ГОЛОСУ… — при кожному слові, вона несильно била його в груди.
— Пробач, — знову в голосі оксамит, знову слух вловлює шовк, знову цей п’янкий дурман.
— Пробач? Пробач!.. ПРОБАЧ?! І це єдине, що можеш сказати. Ти не знаєш як мені було погано без тебе весь цей час.
— А уяви як я страждав усі ці роки, — а на вустах все одно усмішка.
— Ну… — ці слова одразу вибили усю войовничість. — І ти вибач, що була така сліпа.
— Мир? — Костя простяг для потиску руку.
— Мир, — і лише її пальці торкнулись чужої долоні, хлопець смикнув дівчину до себе і міцно обійняв.
— Адо? — промовив він, і скроню обдало теплом.
— Що?
— Я тебе кохаю. Ти це пам’ятаєш?
— Так, — вона також його обійняла. — Тільки не треба до ненависті, — ледь чутно, щоб хлопець не зрозумів, що з очей котяться сльози.
— Не буду, — він підняв її обличчя і витер солоні доріжки.
— Костя?
— Що?
— Нехай я ще не розібралася з собою, однак у мене залежність. Без тебе руйную себе, без тебе світ втрачає сенс, тому ти мені потрібен, просто життєво необхідний. Костя — це моє тепло, яке зігріває нутро, — і справді холод останній раз вдарив і подався геть.
— Адо, — очі щасливі-щасливі, усмішка від вуха до вуха, — я тебе зараз поцілую.
— А от і ні, — й вона перша доторкнулась до його губ.
Дівчині було тепло й затишно. Тепер не лише голос, а й запах, та що там, сам Костя став таким звабливим дурманом, таким диявольськи спокусливим.
Ада не знала чи це кохання, але дуже сподівалась, що саме воно, бо більшого й не треба. Принаймні для неї.

* СкруDG – В болі є смак
** СкруDG – Сумую
*** Ті,що падають вгору – Чекаючи тебе

Кінець. Літо 2012.

@темы: моё, фанф

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Давай крапку початому

В нещодавно прочитаній книзі Макса Фрая говорилося, що створені романи — це світи, де блукають напівживі марення — герої книг. Ця думка, трохи спотворившись, засіла в голові. Напевно, майже кожна людина, хоча б раз у житті спробувала намалювати картину, створити свою історію, написати вірш. З натхненням почати, силою волі продовжувати, а на кінець закинути в дальній куток, до кращих часів. Які ніколи не настануть. А хіба так можна? Це ти ніби створюєш скульптуру і свідомо не додаєш якусь деталь: руку, ногу, ніс, вухо, око, голову… Але ж тоді всі сили витрачені на якусь химеру, щось близьке до оригіналу, але незавершене, бо немає логічного кінця. Тому що стало просто ліньки доробити почате.
Так, і я не ідеал. Історія, давно живе в голові, ну, принаймні її каркас. Сюжет завжди зав’язується на ходу, головне лише мати основу, до якої потрібно його прив’язати. Варто лише сісти і доробити те, що намагаєшся створити на протязі двох років. Але немає того поштовху, запал на якому все починалось зник. А історія напівмертва лежить словами в зошиті, без свого кінця, який давно вже сформований в голові.
Але ось, натхнення, яке все блукало поруч, нарешті забрело й у твою хату. Ти пишеш, точно не пам’ятаєш, що було раніше, але в запалі пишеш далі. А коли він проходить, коли перечитуєш, то все здається прісним, нема тої іскри, що була спочатку. І в лабіринті думок заблукали слова: «Навіщо було написати, якщо не чіпляє?» Від власної критики опускаються руки і не хочеться більше нічого. Та й натхнення знову блукає деінде. Останній ривок не відбувся, він згас, як вогонь під проливним дощем.
Аж ось чуже творіння жене вперед кров, скажено б’ється серце і ти хочеш поставити крапку у початому. Можливо не останню, але близьку до неї. Час летить, година минає за годиною — і несподіваний кінець. Але невимучений, а справді написаний в запалі бажання «творити».
Хочеться перечитати все від першої літери до останньої крапки, але лячно. А що як знову не сподобається, здасться сухим і нецікавим власному творцю? Літери скачуть, слова інколи неможливо розібрати, стільки перекреслень, але сюжет заманює далі, вдало переплітаючись з основним задумом.
Хочеться поділитись з кимось. Голос і руки дрижать, обличчя палає від тих емоцій, які тебе переповнюють. Зараз зникла та апатія і все здалось правильним. Не геніальним, але твоїм. Обдуманим, створеним, записаним рукою. Герої чимось схожі на знайомих, частково на тебе, бо списані з твоїх думок. Місця якось самі собою підібрані головою з того, що знаєш. Хочеться не похвальних слів, а просто підтримки — що час витрачено не марно. І вони лунають, а ти неймовірно вдячна, бо це стимулює розпочинати знову.
Химера, яка так довго хотіла стати справжньою, готовою роботою, нарешті завершена.

***

В шухляді ще купа таких от зачатків ідей. Скалічених своїм творцем тим, що йому стало байдуже. Але можливо вони колись все-таки оживуть, колись все ж дочекаються свого часу.

@темы: моє, думки вголос

---

Вау...

Сьогодні був мій перший треніг.

Це було так... круууутооооо. Андрій Куликов — це просто неймовірна людина: веде невимушену бесіду, коли потрібно вставить жарт, але при цьому ти слухаєш його з таким захопленням. А до початку був страх: як можна буде розмовляти з таким відомим журналістом, який навіть на Бі-Бі-Сі працював? Та все виявилось таким простим — посмішка і дружній тон згладив усю ситуацію, створивши своєрідний затишок в аудиторії. Кілька десятків цінних порад. І, напевно, що найкраще — це практичне заняття: записати радіоматеріал, за якісь півгодини. Ми довго думали що, як, в якій послідовності, тому зрозуміло, що на саме виконання залишили лише п’ять хвилин. Та це того коштувало. Він без жодної критики проаналізував матеріали кожної групи. Спочатку похвалив, висвітливши плюси, а потім в ненав’язливій манері вказав на недоліки, пояснив як це можна було зробити краще, дав хороші поради для подальшої роботи. П’ять годин пролетіли непомітно, але залишили приємний слід в душі. Після такого розумієш, що усе можливе в цьому житті, просто треба старатися, впевнено й вперто йти до своєї мети, а головне — не зламатися на півдорозі.

@музыка: Nickelback - How You Reminde Me

@настроение: life is perfect

@темы: журналістика, студентське

---

Щастя — це так просто

Дурне, що давно засіло в голові.

Щастя — це так просто

Люди по суті егоїстичні істоти. Їм завжди чогось мало, навіть, коли вони мають все що потрібне для щастя. Ми часто скиглимо з того, що треба рано вставати й збиратися до школи, університету, на роботу. Але десь мріють, щоб дорога людина просто прокинулася від довгого сну, хтось всім серцем бажає самостійно встати з ліжка. Але, маючи такі прості радощі, людина забуває про це, для нас — це щось буденне й зовсім непотрібне, хоча для декого це справжнє свято. Десь люди мріють хоча б раз сходити до школи, хтось хоче піти у виш, але ПРОСТО не може, а хтось прагне працювати, а тої роботи нема і треба скніти у голоді.

МИ маємо, що одягти, поїсти, дах над головою. А все хочемо більше. Хоч буде в тебе одяг за мільйон, хоч за сто гривень; хоч буде в тебе на столі червона ікра з французькими булочками, хоч чорний хліб з докторською ковбасою; хоч розкішна вілла на Канарах, хоч однокімнатна квартира — це нічого не змінює, якщо ти «тварина», яка жадає лише більшого, якщо всередині гниль, то нічого вже не врятує. Можна мати все, і в той же час не мати нічого, а можна мати своє гідне «я» і бути найщасливішим у світі, просто так.

Ми нарікаємо, що батьки завжди нам докучають своїми нотаціями, що вони просто дістали, не дають спокійно жити. А для когось навіть просте слово виказане в гніві — це була б справжня радість. Ми кричимо, сваримося з ними, випалюємо щось в емоціях, закриваючись у своєму «тісному світі», забуваючи що вони теж люди, що їм теж боляче. Однак, коли нам погано, то першими до кого йдемо — це батьки. Ми прагнемо, щоб нас приголубили, пожаліли, підказали пораду, а коли хворіємо доглянули і допомогли вилікуватися. А через день знову сваримося і говоримо колючі, холодні й такі пекучі слова-докори. І тоді нам здається, що так буде завжди — посваримось-помиримось-посваримось-помиримось до безкінечності. А коли вони підуть від нас, ми розуміємо, що витрачали час дарма, що були разом так мало, що замість того, щоб сваритися могли просто підійде, обійняти і попросити пробачення, а не світити своєю так званою гордістю. І все це розуміємо, але завжди занадто пізно. То навіщо чекати, просто треба підійти сьогодні, завтра, післязавтра і промовити: «Я тебе люблю, добре що ти є». Бо завжди є можливість не встигнути. Та й будь-яка дорога вам людина заслуговує таких слів. Бо одне тільки уявлення, що їх нема пропалює діру десь посеред грудей, засмоктує в чорну діру печалі. А що як це стане реальністю? Ми ж тоді просто згоримо дотла, випалимо якусь частку, яка ніколи більше не повернеться.

Нас ніхто ніколи не розуміє, не любить. Ми нікому ніколи не потрібні. Але чому тебе хтось мусить розуміти? Тому що тобі так захотілося? Треба зробити так, щоб тебе зрозуміли. Просто показати себе справжнього, а не одягнути маску, яку б на тобі хотіли бачити. Покажи: «Так, я такий, а не інакший. Подобаюсь чи ні, але прийміть як зможете». Навіщо наперед створювати якийсь образ, щоб когось ощасливити брехнею? Але ж яке то щастя просто бути самим собою, а не підлаштовуватись під когось, не створюючи собі нові обличчя, в яких можеш і сам заплутатись. Навіщо так робити, людоньки? Невже так соромно показувати себе? Потрібно чути те, з чим ти не погоджуєшся і тихо кивати головою, бо так думає більшість? Але ж яке то щастя: прийти, посміхнутись, привітатись, а не показувати себе як незнамо що. Просто бути тим, хто ти є.

Ми завжди маємо причини для суму, але чомусь занадто рідко знаходимо їх для радощів. Подивіться на небо — воно таке блакитне, безкрайнє, ніжне, припорошене конопатими хмаринками, яскраво перегукується з сонечком, яке ділиться з нами теплом. Подих вітру на шкірі, слух вловлює шелест-шепіт листя, щебет пташок, звуки музики. Повз проповз жучок, пролетіла пташка, пробігла дітвора, промайнула закохана пара, підтюпцем пройшлася бабуся з паличкою і картатою сіткою, матуся з енергійним крихіткою-сином. Чим це не привід просто посміхнутися прохожим, вдихнути повітря на повні груди, бо ти це можеш. Маєш дві руки, ноги, голова в порядку — хіба це не причина радіти? Ти можеш встати і піти куди схочеш, ти можеш взяти й змайструвати що схочеш, ти можеш все, тільки май бажання. Ти живеш — то, чом це не щастя?☺

@музыка: Laura Pausini Ft. James Blunt - Primavera Anticipada

@настроение: ☺

@темы: моє, думки вголос

---

Життя — це тетр: паскудний й бездарний...

Чорт, не життя, а театр абсурду, у якому через примху долі мені дісталась одна із головних ролей. На якого біса? Хочу другорядного, та ба, третьосортного персонажа, який одного разу вийшов на сцену, кинув декілька реплік і адьйо. Бо так ти завжди у центрі софітів і без тебе гра не гра, а просто... А не завжди так приємно бути одним із головних, бо на тебе завжди тиснуть, а такий тиск винести на власних плечах, ой, як не просто. Постійного чогось хочуть, треба завжди щось зробити, та навіть проробленою роботою майже ніколи незадоволені. Як ще потрібно із шкіри лізти, щоб стати гідним актором, щоб тебе прийняли за рівного, а не якогось незрілого пуголовка, яким тільки те і можна, що помикати? Але одне ласкаве слово, одна подяка чи просте "вибач", і ключовий персонаж знову сяє і готовий пробачити все, що йому зробили, стерпіти всі образи. До наступного разу, коли вони нахлинуть з новою силою: нестримні, болючі, злі, холодні. І через це актор себе ненавидить, він розуміє, що ганчірка без сили дати опір, бо не хоче крику, не хоче ненавидіти.
То чи можна звернутись до тої долі-сценарита-режисера, щоб не була така зла, щоб не не робила акторів-партнерів такими холодними і байдужими до тих, кого вони нерозуміючи принижують. Адже ми не залізні... тому рано чи пізно зламаємось назавжди...

@настроение: паскудне

@темы: наболівше

---

Що в голові, те й на папері...

Життя зараз схоже на желе — ти до нього доторкнешся, воно трохи ворухнеться і знову стане таке як було. Я не хочу читати, абсолюта апатія до всьго надрукованого. Я не маю жодного бажаня дивитися фільми, анімки — це щось нудне, яке не те що не приваблює, а навпаки — відштовхує. Хочеться банальної прогулянки, але для цього потрібно змусити себе встати і піти, а це вище моїх сил. Мій муз, обрзившись, залишився десь посеред червня, напевно вирішив пошукати тих, хто ним не нехтуватиме.

Практика нависає кам’яним хрестом над душею. Намагаюся все виправити, але ж можна було її здати ще на початку, а не лишати як завжди на кінець. Єдине що приходить в голову — це не сюжети як раніше, а що мені робити з цими дурнуватими матеріалами. Добре, то я дурнувата, але з цим уже нічого не поробиш. Хочу до лісу, піти на гриби, заховатись від цивілізації, але й природа швидко набридне.

- Може ти хочеш до університету?

- Та ні, знову рано вставати, вчитись, готуватись... Не хочу.

- Може ти хочеш з четвертого поверху?

- Було б непогано — політ і все таке, але ж він так швидко закінчиться та й боляче буде. Не хочу.

- Так якого чорта ти хочеш?!

- А я знаю, як дізнаюсь, то перекажу, — моя свідомість помахала ручкою і пустилася в далекі мандри, без мене, скотина.

Потрібне спілкуваняя? Та язик якось протестує, каже, що йому й так добре.
Висновок: я желе (не життя, а саме я), якому нічого не хочеться, без силі волі (вони лишились з музом), із проблемами в голові — бо язик не може висувати претензії, а свідомість відчалити попрощавшись. Я здуріла, злінилась і порівнюю себе з десертом.

Усе — це клініка.

@музыка: фліт & скрябін - кохай мене

@настроение: ху-лет мі сау сан

@темы: будні, марення

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

-_-

Вперше за два роки вибратися на річку з братом і його другом. Довго їхати на велосипеді, вивчати ази їзди і горіти бажанням навчитися плавати. Кермо двохколісного важко піддавалося управлінню, однак щось та вийшло... Вода трохи прохолодна, однак діставала лише до шиї та й дно піщане. Не знала, що у нас є таке місце. Лекс вирішив почати мене вчити: тримає руки піді мною і вимагає опустити ноги. мене нічого не виходить, тільки вигинаюсь дугою, ніби не бажаючи занурюватись у воду. Якось моторошно, трохи пропливла, але то лише трохи.
- Відпусти руку, - до мене.
- Неа, - ще сильніше хапаюсь за рятівну кінцівку, однак її всеж відбирають. Не маючи іншого виходу, я чіпляюсь за шию і вже опиняюсь в нього на руках.
- Маша... - погляд у мій бік.
- Так? - з усмішкою.
- Я ж просив руку відпустити.
А що сказати, прохання то виконала, однак страшно ж було, рефлекси.
- Відпускаю.
- Тьфу, - відпльовуюсь від води. - Ха-ха-ха.
- Пливи.
- Зажди, дай хоч відсміюсь, - погляд у бік. - Добре, усе. На спині у мене не виходьт пливти, давай хоч нормально спробую.
- Ех, тільки тоді за течією, а то вона тебе зносить.
Поки на бережку грілись, "тверезі" дядечки вирішили влаштувати шоу, викрикуючи: "Він мені середній палець показав і презервативом обізвав"(опрацьоване цинзурою)). І таки змогли прикувати на деякий час погляди усіх присутніх. Однак не знайшовши в цьому нічого цікавого, ми почали збиратися, та й грім з сірими, аж чорними хмарами, нас підганяли.
Перші краплини немов той горох впали на наші голови. Та ще й такі холодні. Однак це був лише початок. Стати на преїзді й дивитися, що в метрах п’ятистах від нас все немов в тумані. Неподалік впало декілька шматочків льоду. Ну куди ж нам без граду.
А далі почалися "пригоди на віражах". Холодний дощ л’є як з відра, шматки криги боляче б’ють по тілу. Очі заливає вода, а я намагаюся закрити собою рюкзак, у якому знаходяться телефони. На жаль, у мене не дуже виходило( Коли ми доїхали до мосту я ледве злізла з велосипеда. Ледь бачу через воду, яка потрапила в очі, трясусь як листочок від вітру, адже й так була у вологому купальнику,а короткий сарафан мало чим допоміг. З мене струмками тече, неначе з дірявої бочки. Дивлячись на це братик загорнув мене у ковдру, мало слухаючи мої протести, що я вже й так промокла, що ми майже приїхали, що телефони можуть намочитися.
От так й завершили нашу подорож: мокрі як хлющі, але всеж задоволені — це ж ми ще раз скупалися))
Ну, майже задоволені. Моя п’ята точка настирливо обурється, що можна було і трохи пом’якше, а ноги ледве тримають. Та хто її буде слухати?
Однак, який релакс перед сесією)) Головне — тільки не захворіти.

@музыка: Vitamin String Quartet - We Are the Champions

@настроение: юбі-юбі-є

@темы: будни

---

Відпочинок - це здорово)

Погода в який раз вирішила нас порадувати — майже всю ніч і ранок падав дощ, але нам море по коліна. Пікнік запланований на сьогодні, тому плани небесної канцелярії в наш розпорядок дня не вписуються. Першочергова думка: піти за дамбу, однак болото мало радувало. Тому поїхали до старого русла Латориці, там дощ не падав — от і добре. Розкластися, розпалити мангал, закинути вудки, і мені готуватися до модуля. Так, я як остання дурепа потягнула конспекти і роздруківки із собою.
Відчути стопою теплу землю, прохолодну травичку — це такий кайфффф!!! Відійти від своїх на таку відстань, щоб нічого не чути і засісти вчитися. Спочатку проходжати туди-сюди по квітучому полю, а потім просто сісти під кущем заквітчаної шипшини. Десь клекотить лелека, квакають і скачуть жаби, шелестить листя — це такий контраст із шумом машин, криком сусідки — я просто в екстазі.
Потім залізти під парасольку і бубоніти нудні речі мамі під вухо. І... вона задрімала, ніби під белькотіння телевізора, під акомпонимент якого звикла засинати.
Насамкінець день закінчився просто фантастично) Незважаючи на багнюку, яка була біля берега, тато нарвав мені цілий букет білосніжного і жовтогарячого латаття з п'янким солодким ароматом.
Я так нормально і не підготувалася, але це якось мало хвилює. Адже день все ж видався сонячним, і не марно змарнованим, а проведений із родиною.
А тепере я вдома, перед моїми очима стоїть ця квіткова краса, і хай буде що буде, тому що не страшно, а дуже добре і тепло десь всередині грудей...

@музыка: Staind - Outside

@настроение: =^-^=

@темы: будні

---

Дурепа!

Бовдур, ти просто ідіотка, дурепа!!! Ще щоб раз ти дала комусь зошит з конспектами, то я вб’ю тебе об стіну або з четвертого поверху скину. Ти два дні сиділа над цією роботою, щоб по завершенні дізнатися, що марно, бо тема не та??? Боже, як я себе ненавиджу в цей момент!!! Гіркі сльози затуманюють погляд, а так і треба, будеш знати на майбутнє, що ти — ДУРЕПА! От сиди роби подвійну роботу, "душа щира", сестра милосердя, тьфу, ти мені огидна — згинь.
От дві сторони однієї людини: одна ридає, інша рве і метає гнів на плаксія, хоче його придушити. То як, взяти й вбитись? Перспектива прекрасна.

---

Кольорове

Життя красиве, коли кольорове,

Значить получилося, дякувати Богу.
Якщо все сіре і кольору бракує,
Тоді біда... хіба що намалюєш.

Два тижні, наначе довгі два роки. Сіре і нудне, буденне і зовсім нецікаве життя. Нічого не хочеться, абсолютна байдужість до оточуючої реальності. Куди ділося палке бажання пізнавате щось нове? Спочатку тихий шкрябіт, а тепер оглушуючий стукіт, грюкіт, крик власної підсвідомості: "Роби щось, твоя апатія дістала, ти ж не така! Ану, руки в ноги і змінюй те, з чого все почалось." А хіба так просто змінити палітру власного життя?! Адже ця байдужість не з’явилася раптово, а розвивалась потихеньку, замінюючи всі яскраві кольори на тьмяно-сірий!
А виявилось, що змінити все просто. Те, що стало байдужим зуміло повернутись, через "не хочу" перейшло в азартне захоплення і ледве стримуваний вигук "Вау, хочу ще!". Хороша розповідь замінила набір пензлів і фарб, зробивши життя кольоровим знову. Прокинутися вчора о 6 шостій ранку, і ввечері сісти читати, але сон навіть не хотів приходити і водлікати, з таким запалом я занурилася у вигадий кимось іншим світ. Пташки якогось чорта щебечуть посеред ночі, ледве чутні порухи в батьківськй спальні і швидкий "хлоп" кришки ноута — "щоб не палили". Півні співають, десь на задньому дворі підсвідомості б’ється думка: "Може ляжеш спати вже, а то пройшло більше 24 годин від моменту минулого відпочинку. Ну, дурепа, півсьомого — лягай спати." Вийти на кухню попити води, і на запитання "Чому не спиш?" промовити напівправду "звичка рано вставати", але ж не треба уточнювати, що ще зовсім не лягала, правда?
Перший колір — світлий подих нового дня. Далі почуття й емоції, які вирішили все-таки влаштувати бойкот байдужості і вилізти на світ божий. Смак життя знову зі мною, а більше нічого і не треба.

@музыка: Скрябін - Кольори

@темы: думки

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Юпі!!!!

Здала статтю викладачу з такою умовою: "Як не візьмуть, то все одно зарах". А тут передзвонили, не в університеті сказали, а персонально зателефонували... і сказали, що робота хороша, хоч і є маленькі недоліки, але це через брак досвіду, і її надрукують в "ЗП".
"Працюй, будуть з тебе люди!" - Як приємно почути це від досвідченної людини, особливо для того, хто раніше ніде не друкувався, навіть в шкільній газеті. Це дає стимул. Розумієш, що все таки зробила правильний вибір. Маленький для інших, але величезний і суттєвий для мене крок.

@музыка: -Damien Rice - 9 Crimes-

@настроение: юбі-юбі-є

@темы: будни

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра