Вперше за два роки вибратися на річку з братом і його другом. Довго їхати на велосипеді, вивчати ази їзди і горіти бажанням навчитися плавати. Кермо двохколісного важко піддавалося управлінню, однак щось та вийшло... Вода трохи прохолодна, однак діставала лише до шиї та й дно піщане. Не знала, що у нас є таке місце. Лекс вирішив почати мене вчити: тримає руки піді мною і вимагає опустити ноги. мене нічого не виходить, тільки вигинаюсь дугою, ніби не бажаючи занурюватись у воду. Якось моторошно, трохи пропливла, але то лише трохи.
- Відпусти руку, - до мене.
- Неа, - ще сильніше хапаюсь за рятівну кінцівку, однак її всеж відбирають. Не маючи іншого виходу, я чіпляюсь за шию і вже опиняюсь в нього на руках.
- Маша... - погляд у мій бік.
- Так? - з усмішкою.
- Я ж просив руку відпустити.
А що сказати, прохання то виконала, однак страшно ж було, рефлекси.
- Відпускаю.
- Тьфу, - відпльовуюсь від води. - Ха-ха-ха.
- Пливи.
- Зажди, дай хоч відсміюсь, - погляд у бік. - Добре, усе. На спині у мене не виходьт пливти, давай хоч нормально спробую.
- Ех, тільки тоді за течією, а то вона тебе зносить.
Поки на бережку грілись, "тверезі" дядечки вирішили влаштувати шоу, викрикуючи: "Він мені середній палець показав і презервативом обізвав"(опрацьоване цинзурою)). І таки змогли прикувати на деякий час погляди усіх присутніх. Однак не знайшовши в цьому нічого цікавого, ми почали збиратися, та й грім з сірими, аж чорними хмарами, нас підганяли.
Перші краплини немов той горох впали на наші голови. Та ще й такі холодні. Однак це був лише початок. Стати на преїзді й дивитися, що в метрах п’ятистах від нас все немов в тумані. Неподалік впало декілька шматочків льоду. Ну куди ж нам без граду.
А далі почалися "пригоди на віражах". Холодний дощ л’є як з відра, шматки криги боляче б’ють по тілу. Очі заливає вода, а я намагаюся закрити собою рюкзак, у якому знаходяться телефони. На жаль, у мене не дуже виходило( Коли ми доїхали до мосту я ледве злізла з велосипеда. Ледь бачу через воду, яка потрапила в очі, трясусь як листочок від вітру, адже й так була у вологому купальнику,а короткий сарафан мало чим допоміг. З мене струмками тече, неначе з дірявої бочки. Дивлячись на це братик загорнув мене у ковдру, мало слухаючи мої протести, що я вже й так промокла, що ми майже приїхали, що телефони можуть намочитися.
От так й завершили нашу подорож: мокрі як хлющі, але всеж задоволені — це ж ми ще раз скупалися))
Ну, майже задоволені. Моя п’ята точка настирливо обурється, що можна було і трохи пом’якше, а ноги ледве тримають. Та хто її буде слухати?
Однак, який релакс перед сесією)) Головне — тільки не захворіти.
- Відпусти руку, - до мене.
- Неа, - ще сильніше хапаюсь за рятівну кінцівку, однак її всеж відбирають. Не маючи іншого виходу, я чіпляюсь за шию і вже опиняюсь в нього на руках.
- Маша... - погляд у мій бік.
- Так? - з усмішкою.
- Я ж просив руку відпустити.
А що сказати, прохання то виконала, однак страшно ж було, рефлекси.
- Відпускаю.
- Тьфу, - відпльовуюсь від води. - Ха-ха-ха.
- Пливи.
- Зажди, дай хоч відсміюсь, - погляд у бік. - Добре, усе. На спині у мене не виходьт пливти, давай хоч нормально спробую.
- Ех, тільки тоді за течією, а то вона тебе зносить.
Поки на бережку грілись, "тверезі" дядечки вирішили влаштувати шоу, викрикуючи: "Він мені середній палець показав і презервативом обізвав"(опрацьоване цинзурою)). І таки змогли прикувати на деякий час погляди усіх присутніх. Однак не знайшовши в цьому нічого цікавого, ми почали збиратися, та й грім з сірими, аж чорними хмарами, нас підганяли.
Перші краплини немов той горох впали на наші голови. Та ще й такі холодні. Однак це був лише початок. Стати на преїзді й дивитися, що в метрах п’ятистах від нас все немов в тумані. Неподалік впало декілька шматочків льоду. Ну куди ж нам без граду.
А далі почалися "пригоди на віражах". Холодний дощ л’є як з відра, шматки криги боляче б’ють по тілу. Очі заливає вода, а я намагаюся закрити собою рюкзак, у якому знаходяться телефони. На жаль, у мене не дуже виходило( Коли ми доїхали до мосту я ледве злізла з велосипеда. Ледь бачу через воду, яка потрапила в очі, трясусь як листочок від вітру, адже й так була у вологому купальнику,а короткий сарафан мало чим допоміг. З мене струмками тече, неначе з дірявої бочки. Дивлячись на це братик загорнув мене у ковдру, мало слухаючи мої протести, що я вже й так промокла, що ми майже приїхали, що телефони можуть намочитися.
От так й завершили нашу подорож: мокрі як хлющі, але всеж задоволені — це ж ми ще раз скупалися))
Ну, майже задоволені. Моя п’ята точка настирливо обурється, що можна було і трохи пом’якше, а ноги ледве тримають. Та хто її буде слухати?
Однак, який релакс перед сесією)) Головне — тільки не захворіти.