Життя зараз схоже на желе — ти до нього доторкнешся, воно трохи ворухнеться і знову стане таке як було. Я не хочу читати, абсолюта апатія до всьго надрукованого. Я не маю жодного бажаня дивитися фільми, анімки — це щось нудне, яке не те що не приваблює, а навпаки — відштовхує. Хочеться банальної прогулянки, але для цього потрібно змусити себе встати і піти, а це вище моїх сил. Мій муз, обрзившись, залишився десь посеред червня, напевно вирішив пошукати тих, хто ним не нехтуватиме.
Практика нависає кам’яним хрестом над душею. Намагаюся все виправити, але ж можна було її здати ще на початку, а не лишати як завжди на кінець. Єдине що приходить в голову — це не сюжети як раніше, а що мені робити з цими дурнуватими матеріалами. Добре, то я дурнувата, але з цим уже нічого не поробиш. Хочу до лісу, піти на гриби, заховатись від цивілізації, але й природа швидко набридне.
- Може ти хочеш до університету?
- Та ні, знову рано вставати, вчитись, готуватись... Не хочу.
- Може ти хочеш з четвертого поверху?
- Було б непогано — політ і все таке, але ж він так швидко закінчиться та й боляче буде. Не хочу.
- Так якого чорта ти хочеш?!
- А я знаю, як дізнаюсь, то перекажу, — моя свідомість помахала ручкою і пустилася в далекі мандри, без мене, скотина.
Потрібне спілкуваняя? Та язик якось протестує, каже, що йому й так добре.
Висновок: я желе (не життя, а саме я), якому нічого не хочеться, без силі волі (вони лишились з музом), із проблемами в голові — бо язик не може висувати претензії, а свідомість відчалити попрощавшись. Я здуріла, злінилась і порівнюю себе з десертом.
Усе — це клініка.