Чорт, не життя, а театр абсурду, у якому через примху долі мені дісталась одна із головних ролей. На якого біса? Хочу другорядного, та ба, третьосортного персонажа, який одного разу вийшов на сцену, кинув декілька реплік і адьйо. Бо так ти завжди у центрі софітів і без тебе гра не гра, а просто... А не завжди так приємно бути одним із головних, бо на тебе завжди тиснуть, а такий тиск винести на власних плечах, ой, як не просто. Постійного чогось хочуть, треба завжди щось зробити, та навіть проробленою роботою майже ніколи незадоволені. Як ще потрібно із шкіри лізти, щоб стати гідним актором, щоб тебе прийняли за рівного, а не якогось незрілого пуголовка, яким тільки те і можна, що помикати? Але одне ласкаве слово, одна подяка чи просте "вибач", і ключовий персонаж знову сяє і готовий пробачити все, що йому зробили, стерпіти всі образи. До наступного разу, коли вони нахлинуть з новою силою: нестримні, болючі, злі, холодні. І через це актор себе ненавидить, він розуміє, що ганчірка без сили дати опір, бо не хоче крику, не хоче ненавидіти.
То чи можна звернутись до тої долі-сценарита-режисера, щоб не була така зла, щоб не не робила акторів-партнерів такими холодними і байдужими до тих, кого вони нерозуміючи принижують. Адже ми не залізні... тому рано чи пізно зламаємось назавжди...