Давай крапку початому
В нещодавно прочитаній книзі Макса Фрая говорилося, що створені романи — це світи, де блукають напівживі марення — герої книг. Ця думка, трохи спотворившись, засіла в голові. Напевно, майже кожна людина, хоча б раз у житті спробувала намалювати картину, створити свою історію, написати вірш. З натхненням почати, силою волі продовжувати, а на кінець закинути в дальній куток, до кращих часів. Які ніколи не настануть. А хіба так можна? Це ти ніби створюєш скульптуру і свідомо не додаєш якусь деталь: руку, ногу, ніс, вухо, око, голову… Але ж тоді всі сили витрачені на якусь химеру, щось близьке до оригіналу, але незавершене, бо немає логічного кінця. Тому що стало просто ліньки доробити почате.
Так, і я не ідеал. Історія, давно живе в голові, ну, принаймні її каркас. Сюжет завжди зав’язується на ходу, головне лише мати основу, до якої потрібно його прив’язати. Варто лише сісти і доробити те, що намагаєшся створити на протязі двох років. Але немає того поштовху, запал на якому все починалось зник. А історія напівмертва лежить словами в зошиті, без свого кінця, який давно вже сформований в голові.
Але ось, натхнення, яке все блукало поруч, нарешті забрело й у твою хату. Ти пишеш, точно не пам’ятаєш, що було раніше, але в запалі пишеш далі. А коли він проходить, коли перечитуєш, то все здається прісним, нема тої іскри, що була спочатку. І в лабіринті думок заблукали слова: «Навіщо було написати, якщо не чіпляє?» Від власної критики опускаються руки і не хочеться більше нічого. Та й натхнення знову блукає деінде. Останній ривок не відбувся, він згас, як вогонь під проливним дощем.
Аж ось чуже творіння жене вперед кров, скажено б’ється серце і ти хочеш поставити крапку у початому. Можливо не останню, але близьку до неї. Час летить, година минає за годиною — і несподіваний кінець. Але невимучений, а справді написаний в запалі бажання «творити».
Хочеться перечитати все від першої літери до останньої крапки, але лячно. А що як знову не сподобається, здасться сухим і нецікавим власному творцю? Літери скачуть, слова інколи неможливо розібрати, стільки перекреслень, але сюжет заманює далі, вдало переплітаючись з основним задумом.
Хочеться поділитись з кимось. Голос і руки дрижать, обличчя палає від тих емоцій, які тебе переповнюють. Зараз зникла та апатія і все здалось правильним. Не геніальним, але твоїм. Обдуманим, створеним, записаним рукою. Герої чимось схожі на знайомих, частково на тебе, бо списані з твоїх думок. Місця якось самі собою підібрані головою з того, що знаєш. Хочеться не похвальних слів, а просто підтримки — що час витрачено не марно. І вони лунають, а ти неймовірно вдячна, бо це стимулює розпочинати знову.
Химера, яка так довго хотіла стати справжньою, готовою роботою, нарешті завершена.
***
В шухляді ще купа таких от зачатків ідей. Скалічених своїм творцем тим, що йому стало байдуже. Але можливо вони колись все-таки оживуть, колись все ж дочекаються свого часу.