Сон... Здавалось, що тут такого незвичного? Але він не виходить з голови вже другий день. Його липкі обійми наче огортають всю мене, і нема ніякого шансу звільнитися.
Починалось все банально, якоюсь дурницею. Аж поки не з'явилась знайома з дитинства дорога. То неймовірний холод, який пробирає до кісток, заповзає під шкіру і сотнями голками коле увесь організм. То раптова спека, що хочеться себе роздерти на шмаття, аби лише не так пекло. Легені дере, повітря кожного разу бракує все більше. І нутро пече, немов хто залив розпеченої лави. Страшно. Особливо, коли зі спостерігача стаєш учасником. Невідомо звідки з'являються монстри, і все, що ти можеш — це ховатися під мостом, щоб ці чудовиська не впіймали. Поруч невідомо звідки виникає купа людей, здається, знайомих, можливо і ні, бо розплющити очі вище моїх. Страх скував усе тіло, кожен видих з надією, що не почують. І варто лише на одну мить розплющити очі і здригнутися: опора мосту, за яку тримаюсь, починає зникати. У низу бурлить вода, лежить купа каміння, а в голові лише пролітають картинки, в яких мій череп чи хребет ламається від зустрічі з землею. Переляк змушує чіплятися за зникаючі балки, щоб добратися до дороги. І байдуже, що там ті почвари, від них хоч втекти можна. Але вони зникли, а попереду знову насуває спека.
Я вмовляю брата тікати, однак він залишається. Біг... Аж раптом позаду стає чутно рокіт води. Страшний, небезпечний, особливо для мене, тому що уві сні усвідомлюю, що плавати не вмію. А водна підбирається все ближче, вже омиває мої стопи. Я намагаюсь бігти ще швидше, аж легені печуть, проте ноги вже ледь пересуваються. Однак не можна зупинятися. Та й єдине місце, яке ще не затопило — це залізнична колія. І тут, як на сміх, мене почав наздоганяти поїзд, котрий також намагається втекти від розлюченої природи. Страх... липкий, гнітючий, обіймає все моє нутро. Думки панічно скачуть, проте виходу нема. Серце, здається, б’ється вже в горлі. Сили покидають мене. І не знаю що страшніше: чи те, що мене зіб’є потяг, і вмерти, страждаючи від того, що тебе розрізало на шмаття, чи просто стрибнути у воду і відчути як легені наповнює пекельний біль, а тіло йде на дно. Останні думки просто рояться в голові, не допомагаючи, а збиваючи своєю дурість. Раптовий крик, і мене затягують до маленького човника. Брат обіймає, однак я не можу заспокоїтися. Відчуття смерті за спиною проймає усе тіло.
Прокидаюсь. Однак і все пережити залишається зі мною. Не проходить і через день. Нещадне, просто пекельне сонце, крижаний вітер, який немов ріже шкіру, опора, що може зникнути з-під ніг щомиті, і цей шквал води, котрий заганяє тебе наче поранену жертву. Страх навіть у бадьорості не зникає, і це лякає ще більше. Два дні як на голках, два дні власних кошмарів, немов вживу...
Нехай воно зникне, як зникають усі сни, бо я вже не витримую.