Каждый эгоист рано или поздно впускает кого-то в свой эгоизм.(с)
Анотація: Життя — це театр, в якому кожен має свою роль. Але інколи навіть актори переграють, втомлюючись від гри.
Гра доліЯскраве сонце світить в очі, тому дівчина щуриться і прикладає руку до обличчя. Літо. Відпочинок. Неочікуваний, вимушений, небажаний. Їй не хотілося приїжджати сюди, в гори, до цих знайомих з дитинства будиночків, за якими так ретельно стежать батьки. Немов це їхня кохана дитина — робота, яка завжди була на першому місці. А вона — десь далі. Якщо взагалі була. Дівчина просто нестерпно жадала повернутися до свого міста. Шумного, багатолюдного, живого, не те що ці кам’яні брили. До свого Львову, до свого навчання, до свого життя — театру. Як і в дитинстві гори тиснули на неї, ніби невидимим ударом вибивали кисень з грудей, лякали своєю німою тишею, де навкруги можна почути лише викривлене відлуння власного голосу. Дорослі завжди дивувались: «Як це нема чим дихати? Тут же навкруги свіже повітря, не те що в брудному місті.» Але як їм можна довести, що не хочеться бачити людей, до яких лише звикнеш, а вони вже поїхали назад. Додому. А в неї вічний відпочинок, без можливості повернутися у своє. В гостях добре, а вдома краще. Тому й проміняла чисте гірське повітря на «затхлий міський сморід», двоповерховий котедж на маленьку тісну квартирку бабусі, де було більше свободи, ніж на відкритому просторі. Вона отримала своє: можливість веселитися з ровесниками, спокійно ходити до школи, тепло, яке спрямоване на неї, а не на чергового клієнта. А найголовніше — гру. В маленькій театральній групі для дітлахів, яка й стала початком її справжнього життя, кінцем її шаленого марення.
Ада швидкими кроками йшла по дорозі. Попереду майоріли дахи будиночків, але йти ще потрібно не менше п’ятнадцяти хвилин. Дівчина позіхнула і подивилася на годинник. 7:15. Вона потерла очі, зганяючи сон. Ці дурні автобуси, які ходять лише тричі на день. Тому вибір був невеликий: тяжкий підйом, спека чи прогулянка посеред ночі, в горах. Ада позіхнула знову, поправила сумку на плечі й пришвидшила ходу, тому що майже прийшла. Годинна прогулянка від міста до їхньої турбази її трохи заспокоїла. Вона знову згадала розмову з матір’ю, де на її «Скоро приїду», відповіли «Ой, друга лінія» і відключились. Тому замість того, щоб спокійно і комфортно їхати в машині, дівчина вирішила зробити несподіванку. А батьки ніколи не любили сюрпризів, бо ті не вписувались у їхній чіткий буденний план.
Маленька капость, але як приємно.
Хлопцям не спалося. Після того як вони владнали всі свої справи вчора, то завалилися спати після довгої дороги. Адже Москва-Карпати аж ніяк не близько. Про сніданок говорили лише пусті тарілки, тому вони повільно попивали каву на терасі головного будинку, яка була на другому поверсі. Через це для них не залишилась непоміченою тільки що прибула дівчина: ладна фігура, занадто бліда як для літа шкіра, але це руде волосся, яке як те полум’я палало, виблискуючи на сонці.
— Макс, глянь какая крошка прибыла, — промовив один.
— Боже, Стас, для тебя все кто носит юбку и имеет неплохую грудь прелестные девицы. Достало, — однак, незважаючи на все сказане, він все ж став поряд із своїм компаньйоном.
— Ты только посмотри на эти длинные стройные ножки. А волосы… Знаешь, рыжие очень темпераментные, представь каково с ней в постели. Как там говорится… А, точно — рыжая бестия, — неначе смакуючи останніми словами промовив Станіслав.
— Да, на этот раз ты не ошибся, — постукуючи рукою по перилові, вибиваючи суто свій ритм, він не зводив погляду з дівчини. — Предлагаю пари. Раз ты так хочешь узнать какая она в постели: кто первый затащит ее туда, тот и выиграл. — А пальці все вистукують веселий ритм. Ритм азарту, ритм ейфорії від майбутньої гри.
— По рукам. Но что же одержит победитель? — Стас трохи приблизився, щоб дивитися прямо в очі своєму другові.
— А тебе мало девушки? — награне здивування.
— А то. Предлагаю… Проигравший месяц таскает женские шмотки и красится, приходя в университет.
— Ну, что ж, Станислав, готовь прелестные наряды, планируй как своровать у матери косметичку, оставаясь незамеченным.
— Ах, Максим, вам так пойдет розовая полупрозрачная блузка, кожаная мини-юбка и высокие каблуки. Прям уже вижу, как все ахнут, — мрійливо протягнув Стас.
— Ну, мы еще посмотрим, кто кого, — вони лукаво посміхнулися і потиснули руки в знак згоди.
Щоб трохи перепочити дівчина сіла на лавку, що була недалеко від будинку. Хоч сонце вже було високо, але все одно повітря ще не встигло прогрітися, тому вона сильніше закуталася в светр.
— Девушка, а вам говорили, что у вас потрясающие волосы? — промовиводин однин із хлопців, які щойно вийшли із холу.
— Нет, никогда. Вы, как Колумб — первооткрыватель, — втомлено кинула вона.
— О, я рад. Как же никто никогда не замечал столь прелестной красоты, — все не припиняв він.
— Эй, кончай паясничать, — інший хлопець дав йомузапотиличник. — Извините, иногда он бывает невоспитанным. Хоть бы представился для начала.
Дівчина на це лише посміхнулася.
— Я — Станислав, — і вони потиснули одне одному руки.
— Ада. Рада знакомству.
— Взаимно, а этот клоун — Максим.
Названий хлопець протягнув було руку, однак дівчину відволікли.
— Адочка, невже приїхала, — похила жінка, яка вийшла з будинку її міцно обійняла.
— Анна Василівна, рада вас бачити, — промовила вона.
— Ой, я теж, золота. Але ж чому ти не попередила, що приїдеш? Ми б за тобою з’їздили, — похитала головою старша жінка.
— Ну, я намагалася попередити батьків, але знаєте їх. Робота, робота і ще раз робота.
— Грець з нею. Пішли я тебе краще нагодую, а то ти ж напевне ще не снідала, — тепло посміхаючись промовила Анна Василівна.
— Зараз прийду, тільки речі заберу.
— Тоді чекаю, тільки не барись.
Подивившись услід жінці, яка віддалялась, в голові в неї промайнула думка, що може все ж не дарма приїхала. Хоч хтось радий її бачити
— … дурной хохляцкий. Ни черта не понял. Как они на нем вообще говорят? — ледь чутно шепотить Максим, але Ада завжди мала чудовий слух.
Макс знову протягнув їй руку для потискування, але вона лише вигнула брову і запитала:
— Прошу?
— Что ты просишь? — не зрозумів її хлопець.
— Що ви тільки що сказали про мою мову? — насуваючись на нього, як бик на червоне, дівчина змушувала його відступати назад.
— Мову? Это что еще за черт? — один все розгубленіше дивився на руду, а інший ледь стримувався від сміху.
— Слушай сюда. Если ты еще раз назовешь украинский язык хохляцким, то получишь кулаком по роже. Это тебе понятно?— нависнувши над юнаком, який наштовхнувшись на лавку сів, дівчина подивилася на нього зверху вниз.
— Но это так, — після цих слів він все ж отримав непоганий удар по вилиці.
— За что? — Макс не міг зрозуміти чому з ним так нахабно повелись.
— Просто так, — мило посміхаючись відповіла дівчина.
— Это не причина, — все ще гніваючись, крикнув хлопець.
— Ой, а я по-вашому ні бум-бум, — Ада спеціально підбирала слова, які за значенням співпадають в обох мовах.
— Как это? Ты ж только что с нами говорила, — він розгублено подивився на свого друга, чекаючи підтримки. Той же лише ствердно кивнув, трусячись від сміху. — Вот, видишь.
— То вам тільки здалося. Сонечко гріє, голову напекло. Ідіть в тіньок, а то ще удар буде, — вона спритно підхопила свої речі й квапливо направилася до будинку.
— Что значит это твое «здалося»?— крикнув він її услід.
— Відкрий словник і почитай, — Ада помахала рукою і зникла за дверима.
— А? — хлопець стояв розгублений і ображений, як маля, у котрого впало щойно куплене морозиво.
— Она сказала, что нам показалось, потому что солнце голову напекло, — крізь сльози пояснив Станіслав, у якого від сміху вже живіт болів.
— Вот рыжая нахалка, — він потер покалічену щоку.
— Эх, друг, пошли лучше тебе льда найдем. А то распухнет и будешь похожим на хомяка, — Стас потягнув хлопця за лікоть до входу. А той, не звертаючи уваги куди йде, лише бормотів:
— Хомяк? Не хочу как хомяк…
Дівчина вийшла із свого котеджу. Після привітання батьків настрій був ніякий. Сюрприз їм не сподобався. Вони довго й нудно базікали про те, що вона безвідповідальне, нагле й примхливе дівчисько, якому байдужі оточуючі. На її протест і нагадування, що дзвонила, але ніхто не слухав, лише похитали головами і заявили, щоб не заважала, а то вже й так занадто довго відволікає від роботи.
З бесідки, що була неподалік вийшли двоє хлопців, які ніби тільки і чекали, коли вона з’явиться.
Насправді ж вони просто випадково на неї наткнулись, коли гуляли. Та й там відпочивала одна із працівниць, яка з великою охотою розповіла двом гарним хлопцям про Аду. Дочка хазяїв, колись тут жила, але переїхала до Львову, вчиться на театральному і ще деякі дрібнички.
— Привет, — першим заговорив Макс.
— Привіт-привіт. Хоча ми не так давно й бачились.
— Ты… Это… Извини за слова про твой язык. Больше небуду, — ніби підтверджуючи свої слова він підняв руки.
— Знаєш, — вона повернулася і подивилась на нього як на ідіота. — Я б ніколи не попросила вибачення першою у того, хто мене вдарив. Навіть якби була неправа.
Максим напружено поглянув на неї, розуміючи лише частину слів, але загалом думка була зрозуміла.
— Но…
— Вибач, — своїми словами здивувала його ще більше. Спочатку незрозуміле, але ледь чутне пояснення Стаса прояснило все.
— Да ладна, бывает. Может, погуляешь с нами сегодня? Очень хотим, чтобы ты составила нам компанию, — в очах грає надія, яка приховує за собою підлість. Дівчина лише закусила губу та відвела погляд.
— Можливо. Не знаю, — нечітко, поки незрозуміло навіть для самої себе «так» чи «ні». Чи потрібні їй ці двоє?
У Максима заграв телефон, тому він відійшов, залишивши Аду й Станіслава вдвох.
— Ну як, пойдеш? Или не стоит розраховивать на твою компанію? — питання, яке чекає ствердної відповіді.
— Навіщо? — вона нахилила голову вбік і закусила щоку.
— Шо «навіщо»? — він здивовано поглянув на неї. Здається запитання було очевидне.
— Намагаєшся говорити українською, — зупинилася. Очі в очі.
— Шоб зробить дівчене пріємно, — мила посмішка, як приманка для наївних. Не витримав — погляд відвів.
— Щоб зробити мені приємно треба мовчати. А не говорити такою ламаною мовою, що більше нагадує білорусько-словацьку кашу.
Станіслав здивовано дивиться на неї, навіть рот відкрив від подиву. Інша би пораділа з того, що він намагається під неї підлаштовуватися. А ця… Лише кусається словами, як та собака.
— Цікаво хто більше ображає: той, хто називає мову хохляцькою чи той, хто намагається її такою зробити, — вона ніжно провела рукою по його щоці, закрила йому рот і пішла геть.
Хлопцеві залишилося лише здивовано кліпати очима від такого повороту.
Ада йшла до свого улюбленого місця. Вона нарешті зрозуміла, що їй так не сподобалось у цих двох. Зазвичай так себе поводили актори з трупи. Ті, які майже не мали таланту, але мали величезні амбіції, котрі прагнули визнання. Вони вели себе так тоді, коли дівчина отримувала головну роль. Їхня ввічливість, яка з’являлась завжди раптово і потім зникала в нікуди. Постійна похвала, усмішки. Хоча ні, солодкі посмішки, з яких так і капала отрута, яка в разі їхньої невдачі потрапляла під шкіру. Помірними дозами, щоб не вбити, а завдати болю, щоб ти корчився в муках. Все, лише б вона замовила за них слівце у режисера. Але їм байдуже, що Ада сама не має права на це слово. Що головна роль дісталась не просто так, а через те, що дівчина, не шкодуючи себе, працює до сьомого поту. Вчиться, удосконалюється, повільно крокує до своєї мети, спираючись на власні сили, а не просто йде на репетицію і чекає, коли виберуть її. А хтось потім лікті кусає від заздрощів. Тому й не дивно, що злягла з перевтомою майже перед самим закриттям на канікули
Так і ці хлоп’ята. Вони підлизуються, намагаються сказати те, що їй буде приємно, не замислюючись як при цьому виглядають. Грають. З хистом. Видно, що є часта практика, яка шліфується, відточується. Але не для того, хто звик. Не для того, для кого гра — це саме життя.
Ада присіла на гойдалку. Легенько відштовхнулася ногою від землі і набрала давно відкладений у пам’яті номер.
— Привіт, — здивований голос на тому кінці.
— Здоровенькі були, — Ада легенько гойдається і примружує очі від сонця.
— Щось ти занадто швидко скучила.
— Мені що, просто так не можна подзвонити? — а слова просякнуті радістю і веселістю, від того, що здивувала.
— Просто так ти дзвониш… Просто так ти ніколи не дзвониш. Лише тоді, коли маєш намір прийти або вже прийшла, а я не відкриваю двері. Ада, скільки разів ти повторювала, що телефонна розмова, то для тебе щось штучне, неприродне, бо не бачиш міміку, не знаєш грають чи ні? Бо розгублюєшся без погляду в очі співбесідника, — юнак все бурмотів, а вона лише насолоджувалась його голосом. Солодким, але не притормним, якраз в міру. По-своєму ніжний і легкий, немов шовк приємний, з ледь помітним виділенням губних. Низький чоловічий, але як оксамит м’який, до якого раз доторкнешся і хочеться ще. Немов дурман, котрий переплітається з п’янкими прянощами, щоб заховатись. Єдиний. Диявольськи хороший. Звабливий. Лише так, лише асоціаціями відомого, вона могла передати відтінки його голосу, та й то лише соту, ні, тисячну долю його привабливості.
Дівчина посміхнулась. Правда, все правда, що він говорить. Адже знає її як облуплену, недарма дружать ще з дитинства.
— Костя, ти правий. Тільки не бурчи стільки, — вона нарешті перебила його.
— Добре, викладай, що хотіла, — видихнув він.
— Так от, Беркут, — хлопець як завжди підпер щоку рукою, бо на прізвище Ада називала його лише тоді, коли задумувала щось грандіозне, щось, що вилізе потім боком. Для нього в першу чергу.
— Є тут два суб’єкта, які щось від мене хочуть. В’ються як той барвінок вони неспроста. Грають як для аматорів непогано, але все одно аматору далеко до професіонала. Якщо їм потрібна для чогось я, то багато варіантів не виникає. Двоє хлопців, одна дівчина їхньої вікової категорії… Не любов же вони хочуть крутити за місяць, що будуть тут. Ну, ти зрозумів?
— Та зрозуміти я, то зрозумів, — відповів він після недовгої паузи. — Але, тобі то що до того?
— Як що? Беркут, не тупи, їх же двоє. Азарт, парі, стовідсотково. Ставлю своє руде волосся, що це правда.
— Здалось воно мені, — зітхає він. — Що ти збираєшся робити, Адо?
— Як що? Якщо вони прагнуть затягти мене в ліжко, тобто задовольнити фізичні потреби, то я духовні. Хочу закохати їх у себе, — а в голосі ейфорія від чергової гри.
— Тільки, хто з вас наробить більше шкоди: хлопці, які пішли «на слабо» чи дівчисько, якому захотілося побавитись з чужими почуттями? — іронія — гірка, дошкульна.
— Ніяке я не дівчисько. І не граюсь, а просто не даю грати з собою. Та й мені байдуже. Якщо що, то подзвоню. Бувай, — і не дочекавшись відповіді, відключилась.
— Як завжди. Її байдуже. Вона що, спеціально знущається?! —випалює зі злістю слова.
Хлопець замахується телефоном, котрий тримав у руці, однак в останню мить зупиняється. Зламає — зайві витрати. Тому Костянтин роздратовано гамселить подушку кулаком, виливає все своє роздратування на бездушну річ, уявляючи цілком реальну людину.
— Чорт! Без ножа ріже, — шепоче в нікуди, трохи заспокоївшись.
Дівчина вирішила переграти все з початку. Вона просто не могла спокійно сидіти, коли отримувала роль. А ще й таку заманливу. Таку, де сценарій можна створювати самостійно, вільно правити текст, вводити свою коректуру, писати так як хочеться їй. Треба лише змусити хлоп’ят грати за мотивами Адиної п’єси. Не просто, але можливо.
Дівчина сиділа на ліжку непорушно. Спокійне обличчя, погляд блукав по картині навпроти. Величезна лялька із театру, яку неначе потрібно смикати ниточками, щоб вона ворушилася. Але це лише на перший погляд. В середині неї все просто клекотіло від емоцій. Нестримних, як морський шквал, гарячих, як розпечена сталь, небезпечних, як хімічні реактиви в нетямущих руках. Напружене тіло, ніби лише чекало сигналу для дій. Навіть кінчики пальців приємно поколювало від того, що мало розпочатися.
Очі блукають по невиразному пейзажу, але не помічають його. Вона неначе бачить окремі фрагменти з театру.
Сцена… Для когось — це місце, яке стає початком довжелезної драбини до слави. Для когось — це місце тріумфу, адже зміг пробитися серед сотні інших. Для когось — це місце, остання можливість, яка все одно не врятує. Для неї сцена — це життя. Кожного разу, коли опиняється у світлі софітів, то немов наповнюється енергією, без якої гине. Це своєрідний стрижень, котрий змушує працювати серце, щоб кров неслась по жилах, щоб було добре на душі.
Багато хто перед своїм виходом переживає, що забуде слова, тому ледь чутно повторює про себе завчений текст. Ада теж завжди напружена, але зовсім не через це. Її біль — це перевтілитись в образ. Так ввійти в свого персонажа, що забути себе справжню, опинитися на його місці, дихати його повітрям. Бути ним, стати ним. Немов приміряти чужий костюм і забути, що він не твій.
І тепер, як і на сцені Ада приміряє до себе роль. Таку, яка б підійшла для її плану. Вона хоче одягнути чергову маску, котра посяде місце у величезній колекції. Для кожної незнайомої людини своя, яка в’їдається в шкіру, роз’їдає першочергове, накладається шар за шаром, стираючи основу. Гра. Кожного дня, навіть якщо вона не в театрі. Ада ховається за створеними персонажами, придуманими образами. Завжди спостерігає, завжди підмічає щось важливе для себе, ховає у пам’яті до того моменту, поки це не стане потрібне для чергового нового обличчя.
Кожного разу, і так до безкінечності. Вона ховається, але втрачає свою сутність, бо вже сама не пам’ятає, яка була спочатку. Це страшно: завішати себе сотнями образів, мати такий широкий вибір, але не знати, який з них власний. Справжній, не придуманий, не вигаданий і не підлаштований під когось, а свій. Зліплений, відшліфований і подарований життям. Ткнути пальцем можна в будь-який, однак знайти себе справжню вже майже неможливо.
Гра почалася. І всі раунди Ада хотіла залишити за собою.
Вона почала почергово зустрічатися то з Станіславом, то з Максимом.
Зі Славкою вони спілкувалися на двох мовах: дівчина — українською, а хлопець, щоб її не дратувати — російською.
— А почему Слава?
— А зазвичай тебе як називають?
— Всегда Стас.
— А тобі неприємно, якщо я називатиму Слава? — і вона, чи не вперше, щиро усміхнулась.
— Да нет, просто непривычно, — в підтвердження своїх слів він кивнув головою.
— От і добре. Не хочу буди як всі, — Ада підійшла до нього і легенько доторкнулася пальцями до скроні, — хочу в спогадах залишитись особливою.
Щоб спілкуватися потрібно мати хоча б одну спільну точку дотику інтересів. Зі Станіславом була така. Книжки. Вони наперебій переповідали одне одному ще не прочитані історії, обговорювали ті, котрі читали обоє. Ці двоє занурювалися з таким захопленням у вигадану кимось іншим реальність, що забували про все на світі, хоча час тоді й летів просто нестримно, немов стрілки навмисне перестрибують через декілька поділок за раз.
— Я цю серію взагалі випадково почала читати, друг порадив. Він сам з таким захопленням переповідав мені історії, — хоч й не завжди розуміла про кого він каже, — що вже не могла просто втриматися. Та от, він купив книгу з трьома першими історіями і все… Я читала немов ненормальна, навіть ті історії, яких не мала в друкованому вигляді, не відриваючись, проковтувала на телефоні.
— Как я тебя понимаю, — сказав він посміхаючись небу. — Но мне сначала не понравилось.
— Що? Як так? — обурено вигукнула Ада.
— Ну, у меня не было такого друга, который бы сумел так заинтересовать. Просто посоветовали прочитать. Сначала ж просто про Макса рассказывали, мне показалось бредом. Но я все же решил читать дальше и ни разу не пожалел, — промовив він, дивлячись Аді просто в очі.
— От бачиш! Це просто фантастична серія. А поворот сюжету, коли виявляється, що Макс лише вигаданий Джуффіном. Та я мало не завила з неочікування прямо в автобусі, де й дочитувала останню книгу, — дівчина так емоційно говорила і жестикулювала, що зачепила хлопця. — Ой, вибач.
— Ничего, но видно ты еще до сих пор в шоке от поворота сюжета, — вона ствердно закивала головою. — Мне конец очень понравился. Как он придумал с книгами, чтоб никто не забыл.
— Так. Це було дуже круто. А ще мені ну ду-у-уже сподобалась книга з серії «Хроніки Ехо», — щоправда не пам’ятаю як саме називалась, але то й не так важливо, — що кожна написана історія стає реальністю. Я з тиждень ходила і розмірковувала, а що як мій світ — то видумка когось іншого. Мій кращий друг ледве мене заспокоїв, — при цих словах вона ледь усміхнулася, проте здалось, що при згадці цієї людини її обличчя набуло набагато лагіднішого виразу, а очі просто випромінювали радість, веселість і ніжність.
— Видать, хороший у тебя друг? — Слава з якоюсь жадністю спостерігав за зміною на її обличчі. Не через нього, а якогось невідомого іншого. Його це навіть вивело з себе. Він сердився на якогось хлопця, якого Ада вважала лише другом, до того ж кращим. Стало смішно зі свого раптового зміну настрою. Однак десь ззаду лунало здивування з такої поведінки. Ледь чутний голос, який би мав просто кричати був надто тихим, щоб звертати на нього увагу.
— Найкращий у світі. Немов рідний брат, — усмішка все ще на вустах, а дівчина дивилась в далечінь, однак немов не бачила високих гір, а згадувала щось своє, лише їй відоме і зрозуміле.
— А что скажешь про «Мой рагнарёк»? — Станіслав хотів, щоб вона знов дивилася лише на нього, а не згадувала когось. Хоча в грудях приємно гріло оце «друг».
— Він якось тяжко йшов. Напевно, через те що оповідь йшла від двох персонажів. Але потім втягнулася. А та історія з апостолами — це просто фантастика.
— И не говори, — він так і не відводив від неї погляду. Радість і веселість все ще були видні в очах, однак ніжність… та легка ніжність, яка робила її немов ефемерною зникла.
Максим йшов за Адою, весь час поглядаючи у якусь книжку.
— Макс, ти чого так повільно йдеш? — дівчина повернулася до нього обличчям і крокувала спиною вперед.
— «Йдеш» — это идешь, понятно, но что же значит это «повільно»? — бурмотів він собі під ніс, гортаючи сторінки.
— Ти в тому словнику скоро дірки протреш, так напружено весь час щось вишукуєш, — промовила Ада, закушуючи губу, щоб не засміятися вголос з того, який кумедний вигляд мав хлопець у своєму брендовому одязі зі стареньким потріпаним словником.
Одного вечора він то червоніючи, то блідніючи попрохав Аду дістати його в книгарні, однак лише отримав відповідь, що книжкових магазинів нема, місто занадто маленьке, однак в бібліотеці мали б бути примірники. Максим ще більше знітився, адже той хто звик завжди мати все3 що потрібно, цього разу мусив просити майже незнайому людину допомогти. Юнак ледь чутно угукнув, не зрозумівши всього, однак вловивши суть.
Через декілька днів Ада посміхаючись вручила йому пошарпаний, з пожовклими сторінками російсько-український словник від якого пахло… здавалось, що самою старістю.
— Ты можешь говорить не так быстро? А то я не успеваю найти перевод всех слов, — бурчить він, все ще гортаючи сторінки.
— А ти вчи одразу. А то прочитав та й забув.
— Ну почему ты всегда не можешь говорить так, чтоб я понимал? — хлопець зайшов за дівчиною в бесідку, бо якраз почав накрапувати дощ.
— А чому це повинна під тебе підлаштовуватися? Я знаю російську і тебе чудово розумію, а от проблеми зі спілкуванням маєш ти!
— Подожди, — він замахав руками, — «підлаштовуватися», тут нет такого слова,— ображено забурчав Максим.
— Подстраиваться. Боже, ти мене вже дістав. Піду я, напевно.
— Не надо. Все ж одно слово спросил, а ты уже уходишь, — Максим ухопився за її пояс, щоб зупинити.
— А ти будеш вчити, а не лише перекладатимеш довго й нудно мої слова? — вона звузила свої очі, пильно стежачи за чужими.
— Ем…Буду, — після невеличкої заминки все ж промовив він.
— От і добре, — Ада знову вмостилася біля нього на лавці. — Це ж зовсім не складно, адже мови споріднені.
— Угу, — бовкнув він нарешті знайшовши значення останнього слова. — Совсем легко. Оту нас слова «язык» — обозначает речь и часть речевого аппарата, потому и понятно, что связано как-то со словами. А у вас эта «мова». Ну к чему она? Совсем непривязанное ни к чему слово. Просто набор букв.
— А от і неправда. Адже в нас «вимовляти», «вимова», тому що слова ми промовляємо. Усе в нас пов’язане з «мовою», яка так тобі не подобається, — щоки в Ади розпашілися з таким захватом вона завжди відстоювати українську. Очі блищали азартом, жести демонстрували відкритість до співбесідника.
Максим з ледь стримуваним задоволенням поглядав на дівчину. Така відкрита, щира, мила. Її хотілось пригорнути, міцно стиснути в обіймах і повторювати своє, лише б вона не припиняла доводити свою правоту. І байдуже, що він не завжди розуміє, що це дівча хоче сказати. Головне, щоб цей її внутрішній вогонь і далі палав з такою силою, що й зараз. Юнак не хотів, аби після їхнього парі в ній лишився лише попіл, який би символізував злам її особистості, як завжди ставалося з дівчатами, за рахунок котрих вони розважалися.
Ада йому подобалась. Оці їхні палкі дискусії, в яких вона червоніла і була надто гарною, щоб бути справжньою в такій глушині.
Місяць вже перевалив за половину, однак ні в нього, ні в Стаса, здається, не було особливого просунення вперед. Може, це й добре, бо він просто не хотів її віддавати іншому. Така тендітна на перший погляд, але сильна всередині. Можливо, саме така, яка й повинна бути поряд.
За ці два з половиною тижні Ада подзвонила разів чотири, що вже дивно… А ще вона розказувала як гуляє з іншими, що вони обговорюють, питала порад і говорила, говорила, дуже довго говорила.
Костянтин ледь чутно скрипів зубами, вдивлявся в одну точку на стіні, й ледве стримував гнів, щоб не зламати свій телефон. Адже тоді вона замовкне. Не буде більше цих розмов, які просто вивертають душу, яка пече. Постійно і нестерпно. Він вже втомився прокидатися кожної ночі від того, що якісь безликі юнаки обіймають Аду, цілують її і… Кожного разу крик, який і будив його від кошмару, який створював власний розум.
Беркут хотів когось прибити. Тільки не знав кого більше — це дівчисько, чиї слова були справжньою отрутою чи цих незнайомців, котрі сунули свої довгі носи куди не треба та й розпускали не менш короткі руки.
Вона казала, що поки ще нічого не було, однак можливість все ж була. І вона змушувала його мало не на стіни лізти, аби лише не наробити неприємностей.
Ще 4 дні і трупа йде на канікули. Ще 4 дні й він її побачить. Ще 4, за які можна зійти з розуму.
Максим і Станіслав сиділи один навпроти іншого за чашкою чаю. Кожен з них хотів почати розмову, однак не знав як. Проте суть бесіди що в одного, що в іншого зводилась до одного — припинити парі. Два погляди, які здавалось в цей момент значили набагато більше, ніж слова.
Ледь чутний скрип дверей і дощ, який барабанив за вікном, здавалось загуркотів вдвічі сильніше. Вони повернулися одночасно. Біля входу стояв хлопець, з якого вже натекла невеличка калюжа, такий був мокрий.
Він мав такий вираз обличчя, ніби йому щойно сповістили про те, що хтось рідний помер.
В голові у Кості було майже пусто, лише звучали сказані хвилин десять тому слова: «Вони, здається, таки закохалися в мене. Ой, я не можу. З такою ніжністю дивляться на мене, що аж погано. Я таки їх обставила. Потім розповім що там і як.» Дурнувато захихотіла та й відключилася. В цю хвилину Костянтин відчув себе бовдуром, справжнім ідіотом. Він, тільки лише їх відпустили, останнім вечірнім автобусом гайнув до неї. Для нього була просто нестерпна думка, що хтось доторкнеться до неї. Всередині горів вогонь ревнощів, які роз’їдали нутро: «Хай що хоче робить, однак не віддам нікому!» Промок до нитки поки йшов, але йому було тепло всередині, бо вже скоро мав побачити Аду. А цей дзвінок вибив його з колії. Він просто стояв і дивився на телефон, навіть після того, як той погас. А потім якось істерично розреготався, аж до сліз. Хто ж може підтвердити, що вона й для нього не грає, не одягає оці свої вічні маски. Можливо, й з нього тихо посміюється, бо знає, але вдає невідомість. Можливо, і його почуття така сама забавка, як і отих безликих хлоп’ят. Однак вони можуть про все дізнаються ще на початку, їм буде не так боляче як йому, адже набагато простіше відкинути почуття, які лише зароджуються. А він вже залежний, тому й страждає як поряд, так і на відстані.
Беркут сіпнув плечима, немов хтось на них щось поклав. Розвернувся і побачив двох юнаків, які з цікавістю на нього поглядали. І він їх впізнав, інтуїція підказували, що саме вони частково причетнідо його теперішнього стану.
Стас і Макс не відривали погляду від прибульця, який раптово повернувся й подивився на них у відповідь. Скляні до того очі тепер горіли ненавистю та злобою, яка була спрямована саме на них.
Незважаючи на те, що цілу ніч падав дощ, після обіду вже була неймовірна спека. Ада швидкими кроками наближалася до невеличкого гірського озера, яке дуже полюбляла ще в дитинстві. Вона підійшла до води, від якої тягло такою бажаною прохолодою. Легенько доторкнулася ногою і різко відскочила — навіть біля берегу просто крижана.
Немов віддзеркалюючи воду, всередині стало якось недобре, немов лід обволікав усі нутрощі, витісняючи все тепло. Це насторожувало і викликало паніку. В горлі неначе став болючий ком, який заважав нормально дихати. Паніка здавалось проникла у кожний куточок тіла. Потрібна була підтримка, але він не поруч. Їй стало дуже страшно, немов щось невідворотнє має статися, щось погане… а тепло так і не прийде.
Ззаду роздався якийсь тріск і дівчина одразу повернулася в бік шуму. Навпроти стояв юнак у картатій сорочці з короткими рукавами накинутій на білу футболку, темних джинсах і кедах. Коротке, трохи криво підстрижене смоляне волосся, правильної форми ніс, бліді як і саме обличчя губи. Щось у цьому хлопцеві було знайоме…Але ж він мав зовсім інший вигляд: волосся до плечей та й носив переважно класичний стиль. Крім того, носив окуляри. Однак очі…Оці сірі мигдалеподібні очі були напрочуд знайомими.
— Костя, — ледь чутно.
— Не очікував, що одразу впізнаєш, — він провів по своєму короткому волоссі рукою.
— Що? — здивовано. — Це справді ти? — Ада уважніше до нього придивилася.
— А ти багатьох Костянтинів знаєш? — вуста викривлені в уїдливій посмішці.
— Ні. Тебе одного. А що з… — дівчина махнула на нього рукою. —… з твоїм зовнішнім виглядом? — а погляд зовсім спантеличений.
— Знаєш, мені набридло бути схожим на твій ідеал. Довге волосся, яке терпіти не міг, бо тобі так подобається, класичний стиль, бо він тебе приваблює, а не оце, — хлопець вказав на свій одяг, — окуляри, тому що це твій фетиш, а міг давно носити лінзи.
— Але навіщо підлаштовуватися? — Ада здивовано дивиться на нього. З дитинства знайомий друг, найкращий товариш, якому не боязко довірити власне життя, в цю хвилину здавався незнайомцем з рідним обличчям.
— Неначе ти не здогадуєшся? — скривився він. — Та вся трупа вже знає, та що там — весь факультет знає про мої почуття до тебе. Лише не ти! Можливо гарно прикидаєшся, як і з тими хлоп’ятами, бо ж гра для тебе — то все.
— Я не розумію про що ти говориш, — перелякано прошепотіла вона, а очі невідривно стежать за таким рідним обличчям.
— Я не розумію про що ти говориш, — перекривив Беркут її. — А про те, що кохаю тебе бозна скільки років.
У Ади аж подих захопило. Ну не могло цього бути. Завжди, у будь-який момент той, хто підставляв своє плече, коли б вони не оступилася був Костя. Такий добрий, лагідний, рідний, немов брат, якого ніколи немала. Не міг же він весь час стримувати свої почуття, не міг вислуховувати її жалі про інших парубків і жодного разу не видати себе. Адже ж не міг…
— Це неправда! — що було духу крикнула вона.
— А ти думаєш, що в середніх класах я так палав бажанням йти до театрального гуртка, але ж ти туди вступила, а як тебе покинути. Тобі кортить грати в трупі, «авжеж» й мені. Ти хочеш вступити на театральне відділення, я за тобою. А не здалося тобі дивним те, що я не переїхав разом з батьками до Києва після закінчення школи, де спокійно міг навчатися?! Та ні, як останній телепень залишився, крутився якось, щоб не брати у родини грошей і це ЛИШЕ тому, що не хотів покидати Аду! Я ж відкол познайомились маю почуття до тебе. Спочатку дитяча закоханість, яку всі переростають, крім дурнуватого Беркута. Я ж в цьому коханні вже весь заплутався, немов в ланцюгах, які мене стискають до болю, але вільно гримлять з твого боку. Не хочу я таких пут, втомився вже від марення хоч колись обійняти тебе не як подругу, а як кохану. Ти можеш зрозуміти, що я хочу тебе цілувати так, щоб в легенях не вистачало повітря, до болю у палаючих вустах; що хочу доторкатися до твоєї шкіри без остраху, що не втримаюсь; що хочу прокидатися зранку з тобою в одному ліжку; що хочу, щоб ти була моя і все, — очі, ці завше веселі очі зараз випромінювали ледь стримуваний біль.
— Костя, я… — ледь чутний порух губ. Її лякав завжди спокійний голос хлопця, який зараз хоч і змінився, однак не втратив своєї привабливості. Проте ще вчора ніжний, мов шовк, м’який як оксамит, ранив, немов гостре скло. Дурман, що проникав через вуха розносив по тілу отруту чужих слів. Однак ці диявольські інтонації неможна було не слухати, вони просто зачаровували, навіть в таку мить. Дівчина хотіла, щоб ця зваба зникла… Хоч на деякий час…
— Напевно твої батьки спеціально вибрали тобі таке ім’я, яке ніби насміхається з мене. Ада, тобто біблійське пекло. Моє персональне пекло, у якому я страждаю вже більше 10 років. Та й мої немов знали. Костянтин — стійкий, постійний, котрий завжди буде поруч, що б ти не зробила. А я втомився, надто втомився… вже просто не витримую…
— Костя… — кличе і бажає, щоб хлопець зрозумів по її голосу, що вона спантеличена, що вона налякана, що світ, до якого дівчина звикла тільки що зійшов зі своєї орбіти і зазнав незворотних змін.
Костянтин просто мовчить, втративши весь запал після своїх слів. Ніби нічого не сталось поглядає на неї своїми сірими очиськами, в яких зараз палає буря. Декілька кроків, які їх відділяли, хлопець подолав миттєво. Ада ще не встигла зорієнтуватися що буде далі, як він впився в її вуста так як і бажав. Пожадливо, неначе востаннє, ніжно й ласкаво, бо вперше. Так, що забракло повітря в грудях, так, що заніміли губи від болю.
Дівчина штовхала його, однак не могла зрушити юнака з місця. Очі в очі. Пристрасть і паніка. Не витримавши, вона вдалась до останньої спроби — вкусила його за губу.
Повільно він відступив від неї, проте лише на один крок.
Беркут провів пальцями по нижній губі, витираючи кров.
— Востаннє, Адо. Я кохаю тебе. До ненависті. Прощай.
Він розвернувся й пішов геть, залишивши спантеличену дівчину на самоті. Вона осіла на землю немов хто вдарив по ногах. Повторила останній рух Кості, стираючи чужу кров з власних вуст.
Навкруги була дзвінка тиша, а дівчина все вдивлялась в той бік, де зник її друг. Сльози котилися з очей, але вона лише боляче вп’ялася нігтями в долоню, проводжаючи своє тепло.
Беркут заклав долонею книгу і на декілька хвилин прикрив очі. В автобусі стояла неймовірна спека, незважаючи на те, що пасажирів майже не було.
Він втік. Можливо як останній боягуз, але зараз бути поруч було вище його сил. А вчора так поспішав до свого пекла. Костя взяв свою ще нерозібрану з вечора валізу і поїхав обіднім маршрутом. Спочатку вагався, адже потрібно було розказати Станіславу і Максиму, однак всередині дзвеніла пустота. Не хотілося нічого бачити пов’язаного з нею. Промовчав. Проте це вже не його проблеми, а Адині. Заварила кашу, нехай розбирається сама, а з нього досить її особи у власному житті.
Він знову розкрив книгу, але рядки неначе тікали й не хотіли складатися в один текст. Дрімота підкрадалася все ближче, а очі закривалися все частіше. Тому він запхнув свого Макса Фрая подалі в рюкзак і підняв гучність на програвачі.
Я знущався над собою.
Так, але
В небі плаче так красиво
Не потрібне вже кохання.
Я не встиг, я не встиг
За тобою.*
МР3-плеєр немов навмисне підкинув пісню, яка була подібна до його ситуації. Справді, не потрібне вже кохання. Воно не пройшло, не зникло, не відпустило, однак він сам з ним попрощався. Як з гостем, який занадто довго засидівся.
Так, в болю є смак –
В ньому ти.*
Випроводив, бо втратив надію, що воно піде саме. От дивна штука та любов: нав’язлива, докучлива, болюча, самотня. Як на зло, згадалися десь почуті слова: «3 секунд вистачає, щоб закохатися, але перестати когось кохати за 3 секунди неможливо». Так пройшло більше часу, ніж 3 секунди, проте суть від цього не мінялась. Щоб почуття пройшли потрібно хоча б не бачитись, однак вони разом вчаться, виступають в одній трупі, друзі спільні… Та що там, життя об’єднане в лінії, які не просто пересікаються, а накладаються одна на одну.
Всю тебе не зрозумію,
Але все...
Я не вмію та не вірю:
Неможливо більше жити.*
Костя не знав, що далі робити. Адже з Адою, хоче він цього чи ні, перетнеться у будь-якому разі, однак мало ймовірно, що почуття так швидко зникнуть… А чи зникнуть? Дуже хотілося! Але віра у те, що все буде добре щезла. Нічого хорошого не буде, як і не було до того. Костянтин зрозумів, що лише тішив себе ілюзіями. Такими омріяними, однак нездійсненними. До останнього вірив, проте сліпа віра ніколи немала користі. Спочатку треба було розібратися, зрозуміти, а вже потім у щось там вірити.
Я сумую та все розумію – це приємне почуття
Вже не кохаю, тебе відпускаю,
Але це в останній раз.**
За вікном яскраве сонце, буйні ліси. Погляд чіпляється за природу, голова гудить, немов там вулик, а хлопець, наче зачарований дивиться на білу смугу на асфальті. Метр, два, три, сто… Відстань все більшає, частина життя, без якої здавалось неможливо буде дихати, залишалась позаду. Однак повітря не забракло, очі не пекли, сліз не було. Були лише сум і розуміння, що так буде краще … Для себе в першу чергу, бо хоч інколи потрібно бути егоїстом. Адже зализувати рани потрібно собі, а це завжди боляче, фізичні вони чи моральні.
А у тебе як?
У тебе є нове життя,
В якому знов мене нема.
Ти живеш, живеш, живеш.**
Попереду щось нове, ще невідоме. Однак обов’язково необхідно змінити обстановку. Хлопець це знає. А Ада? А що, Ада? У неї є своє життя, у якому часто не вистачало місця для цуцика Беркута, бо скрізь, у кожній шпарині була її ненависна гра. От і хай залишається з нею. Зараз вона має двох піддослідних кроликів, нехай вибирає того, який більше припаде їй до душі. А з нього вистачить. На все життя вже набавився.
«Набраний вами абонент знаходиться поза межами досяжності…», — в котрий раз монотонно повторював жіночий голос. Ада декілька днів намагалася додзвонитися до Кості, однак безрезультатно. Спочатку поривалася поїхати за ним. Проте прийшов страх. Його липкі й моторошні обійми вивітрили всю впевненість, що все наладиться. Як тепер дивитися йому в очі? Чи не вперше в житті вона не хотіла спілкуватися вживу, бо тоді це зрадливе дзеркало душі розкриє їй гірку правду, а її й так стало занадто багато.
Ада знову і знову набирала контакт «Беркут», проте так і не додзвонилася. Можливо, так було й краще, адже дівчина і поняття не мала про що говорити. Однак холод, що так раптово впився в тіло того погожого ранку, не зник і розростався з новою силою. Вона боялася, що чим більше відтягуватиме зустріч, тим прикрішою та буде. А якщо він взагалі не схоче більше з нею бачитись? Та ні, такого бути просто не може… Вони ж знають одне одного з дитинства! Але ж це просто зв’язок, який можна перервати у будь-яку секунду. Думки металися в голові, мов пташка в клітці. Паніка лягла на плечі й гнала подалі від інших, кудись, лиш би на самоті.
В кінці кінців дівчина прийшла висновку, що ця затія з поїздкою була невдала, а її бажання перехитрити хлопців взагалі стала апогеєм ідіотизму.
Треба було розбиратися з власними проблемами, а найперше поговорити зі Стасом та Максимом.
— Хлоп’ята, маю до вас розмову, — Ада сіла навпроти них. Вигляд дівчина мала втомлений: бліде аж сіре обличчя, синці під тьмяними очима; та й схудла трохи.
Друзі обмінялися поглядами. Ситуація їх нервувала ще відколи приїхав той хлопець. Він явно мав відношення до того, що дівчина цілими днями десь зникала і ходила, немов приговорена до страти. Вони відчували, що насувається щось неприємних, для них в першу чергу. І от, здається, і нарешті дізнаються.
— Мы тебя внимательно слушаем, — промовив Станіслав, потираючи підборіддя.
— Хочу в дечому признатися… — невпевнено почала вона.
— Ну…
— Я знаю прозвучить трохи зверхньо з мого боку, але я хотіла закохати вас у себе.
Стас хмикнув, Макс невпевнено поглядав на друга аж доки той не пояснив йому точне значення сказаного.
— Да как ты смеешь? Мы тебе что, игрушки? — обурливо вигукнув Максим, підстрибуючи зі свого місця.
— Я розумію, що чинила неправильно… — та не встигла вона договорити як її перебив Станіслав.
— Неправильно она говорит… А что потом мы бы страдали тебя не интересует? Что могли перессориться и двадцатилетней дружбе пришел бы конец — это ничего? Та кем ты себе возомнила: царицей всемирной?
Дівчина подивилася йому просто в очі, однак в погляді не було переляку, сумніву, хіба що трошки жалю через власний вчинок.
— Слава, Слава, Слава… — хмикаючи хитнула головою. — Я хоч набралася сміливості й розповіла правду. Так, була неправа, каюсь. Вирішила погратись, однак почуття — це не та річ, з якою варто жартувати. Тепер я це добре розумію, — вона на хвильку прикрила очі. — Однак і ви не божі кульбабки. Ви ж влаштували парі, хто перший зі мною переспить.
— Да как ты смеешь… — прошипів Стас.
— А що, правда очі коле? — уїдливо посміхнулась Ада.
— Да мы бы никогда так не сделали, — викрикнув Макс. — Ты нам, действительно, понравилась.
— Будь ласка, тільки без виправдань, брехні й недомовок. Будьте справжніми чоловіками й відповідайте за власні вчинки. І не робіть з мене монстра. Та й годі тобі стояти, сядь нарешті, — спокійно промовила дівчина.
Макс зробив так, як вона сказала. На деякий час запала тиша. Для хлопців напружена, для Ади спокійна, бо свою роботу вже зробила.
— Ладно, нет смысла отпираться. Давно ты знаешь? — Слава розтріпав собі волосся, а Максим напружено подивлявся на дівчину.
— З самого початку, — ледь чутно, а на вустах тінь усмішки.
— Но как? — два здивовані голоси злились в один.
— Просто здогадалась. Це було нескладно, повірте.
— Но мы хотели прекратить пари. Еще в тот вечер, когда появился тот странный парень…
— Костя…
— Да, он самый.
— Ты действительно нам понравилась и мы хотели бороться за тебя честно, — промовив Максим, завершуючи сказане Станіславом.
— Але вже пізно…
— Но… — вигукнули обоє.
— Пізно, хлоп’ята. Не з того ви почали, не з того я почала. Давайте просто підведемо жирну риску у нашому знайомстві. Хоч й не завжди дуже приємне, але корисне з точки зору досвіду, та й спілкуватися з вами мені сподобалось.
— Тогда может… — протягнув Стас.
— Та ні, не треба. Награлася вже так, що переситилась. Не треба нам більше зустрічатись. Хоч за урок вам дякую. Зрозуміла, що дурепа, яка бачить далі свого носа, однак усе одно сліпа. І раджу вам теж засвоїти, що цього разу все вирішилось мирно, проте, сумніваюсь, що наступного не встрянете в халепу, отак-от сперечаючись. Бувайте, сподіваюсь, що ніколи більше не побачимось, — Ада вийшла з кімнати без будь-яких сумнів, залишаючи позаду збентежених хлопців. Все, що хотіла, сказала. Один камінь з плечей впав, однак паніка швидко підсунула ще цілу купу на його місце.
Після того, як дівчина повернулася до міста, то намагалася зустрітися з Костянтином, але вдача була не на її стороні. До кінця літа вона його не бачила, мобільний повторював одне й теж.
Дівчина була в розпачі. Треба було їхати одразу за ним, а не відтягувати. Адже тепер проблема набула масштабнішого розмаху. Єдиний друг ігнорував її, що віддавало нестерпним відчуттям. Ада не могла спокійно вийти на вулицю, бо скрізь майоріла тінь Кості, скрізь вони були вдвох. Навіть стіни власної квартири давили, немов докоряли, що була така сліпа, що весь час робила боляче дорогій людині.
Його не вистачало. Тільки зараз вона зрозуміла, що він незамінний. Бо ніхто не знав, не розумів з півслова її так як Беркут. Йому було байдуже на Адині причуди, на мінливий характер. Хлопець приймав її такою як є, коли потрібно сварив або підбадьорював, радив, допомагав вилазити з халеп, у які так часто потрапляла. Костя завжди був поруч. Свій, рідний, найкращий…
Ада дуже хотіла поговорити з ним і розповісти, що справді не підозрювала про його почуття. Що ніколи в житті з ним не грала, бо він єдина людина, котрій ніколи не брехала, з котрою хотіла бути чесною і відвертою, просто хотіла бути собою, не одягаючи маски, в котрих і сама плуталась.
Може тому хлопець і подумав, що Ада бавилася з ним, бо театром стала оточуюча реальність, а публікою — знайомі люди? Але ж він мав збагнути, що заради нього готова на все.
Дівчина трощила свою кімнату, сльози текли по щокам аж очі пекли, але істерика то з’являлась, то знову зникла. Бабуся позабирала з її кімнати всі крихкі речі, однак Ада все одно встигла розтрощити об стіну декілька статуеток. Вона не розуміла, чому Беркут не дав їй і слова вставити у свій захист. Він просто вилив на неї всі свої почуття, мов раптовий дощ і зник. Та й як Костя міг так довго мовчати, адже дівчина йому довіряла, розповідала всі свої таємниці, а…
В стіну полетів фотоальбом. Наступною жертвою стала книга. Тільки вона замахнулась, як погляд натрапив на автора: Макс Фрай. Болісно стискаючи нещасну річ, дівчина опустила руку. Зараз Ада хотіла дати Костянтину гучного ляпаса, налаяти і потім міцно обійняти, щоб впевнитись, що той поруч.
Кожну ніч їй снився його силует, що віддалявся, а вона лише тягла руку вперед, щоб не відпустити. Так і прокидалася в холодному поту, хапаючи долонею повітря.
Перевтома, через яку поїхала до батьків зараз здавалась квіточками. Змарніла. Пусті очі невпевнено подивлялись на світ. Бліда мов привид. Весь час у щось куталась, бо холод не відпускав, незважаючи на те, що на дворі було літо.
Ада як ненормальна рахувала дні до вересня, бо тоді зможе побачити і пояснити.
Першого вересня все ще змарніла, однак щаслива дівчина сіла на їхнє звичне місце і чекала. От в аудиторію відкрились двері й зайшов він. Усі здивовано поглядали на Костю, адже зник звичний класичний стиль та волосся все ще було коротко, хоч цього разу і вміло, підстрижене. Але ще більше новиною стала те, що він просто пройшов повз Аду й сів з чорнявою дівчиною, яка привітно усміхалася йому. Та швидко щось затарахкотіла, а хлопець лише кивав на це головою. Стало зрозуміло, що цього літа вони часто спілкувалися, бо на раптові дотики Беркут ніяк не реагував, хоч і не полюбляв, коли до нього торкався хтось, крім Ади.
Вона не могла відірвати погляду від Кості й Анжели, їхньої одногрупниці. В легенях бракувало повітря, однак силою волі змусила себе відвернутися й дивитися у вікно. Пожадливо ковтаючи повітря, неначе тільки випірнула з води, вдивлялась в одну точку, лише б не дивитися на ту парочку, яка все одно стояла перед очима. Їй стало нестерпно боляче, у грудях пекло… « Отак просто перекреслив нашу дружбу. Висказав все що хотів, а мені й шансу не залишив. Яка же ти, Беркуте, паскуда!»
Дівчина боляче прикусили губу і намагалася уважно слухати лектора. Однак думки розбігались як таргани від світла. В роті був присмак крові, яка потекла з прокушеної губи. Такий очікуваний день став просто фатальним, проте це було лише початком.
День за днем Костянтин Беркут вдавав, що він не помічає Ади, що вона не існує у його світосприйнятті. Просто проходив повз, а на будь-яку спробу заговорити вмикав на повну гучність МРЗ-плеєр і всі її слова тонули в ритмі музики. Можливо й не вдав, а й думав так насправді, однак підтвердити чи спростувати це дівчина не могла.
Вона ходила зла і люто зиркала на юнака, однак йому було байдуже. Кожного дня він спілкувався переважно з Анжелою, тому ні для кого не стало новиною, що вони почали зустрічатись.
Ада навіть перестала злитись. Її ображало ставлення хлопця, котрий нещодавно так щиро заявляв про свої почуття, а тепер у неї на очах цілував іншу. Вона не могла на це спокійно дивитись і так само відгороджувалась від світу за завісою музики.
Розбито й порвато
І тіло як вата
І очі як хмари
І дихаю жаром.***
Дівчина намагалася все виправити, проте втомилася кожного разу натикатися на стіну відчуження і зневаги в очах. В неї просто не стало більше сил боротися за те, що втратила. Тому зараз із хворобливим запалом хапалась за нову постановку.
Кидаюсь по стінах
Ніхто не замінить
Ніхто не оцінить
Ніхто не зупинить.***
Незважаючи на те, що отримала головну роль у п’єсі їй було самотньо. Навіть театр не міг замінити Беркута, а здавалось, що то її життя. Але зараз йому було байдуже на неї, тому намагалася не показувати своїх страждань. Це нікому не потрібно, як і її самій. Навіть найкращі друзі розходяться в житті. Однак думка, що він зрадив все-таки заглядала в голову час від часу.
Кидаю страждати
Сідаю мовчати
Спочатку почати
Спочатку втрачати.***
Істерики пройшли, але її не хотілося апатії. Вона покинула думки проте, що дружба налагодиться. Холод міцно стискав серце, впивався в нього своїми кігтями, видирав цілі шматки і мурчав від задоволення. А її тепло навпроти обіймало і цілувало іншу. Ада не хотіла дивитися, але й не могла відвести погляд, і з садистським задоволенням давала холоду розростатися всередині.
Та я мовчу і терплю все
Та я чекаю тебе.***
Зараз хотілося лише одного: повернутися в той день і не дати йому піти.
Нарешті настав день прем’єри постановки. Головні ролі дісталися Аді, Кості й Анжелі. Історія була проста: нерозділене кохання дівчини до кращого друга, його обіцянка, якщо не знайде кохану, то одружиться на подрузі. Все йде до щасливого фіналу: скоро має відбутися весілля, адже головний герой не знайшов нікого кращого своєї приятельки. Однак закінчується все трагічно, хлопець, котрого грає Костя, перед самою церемонією з першого погляду закохується в іншу (Анжелу) і розповідає про це Адиній героїні, а та з розпачу вбиває себе. Її і поховали у весільній сукні, а ГГ божеволіє, розуміючи, що став причиною смерті кращого друга, який не зміг жити без його кохання.
Посеред сцени стоять двоє: дівчина в білосніжній сукні й хлопець у чорному фраку.
— Та як ти не розумієш, я закохався у неї з першого погляду. Мені необхідно бути з нею, — ледь стримуючи крик.
— Але ж у нас за дві години весілля, — з розпачу дівчина заломлює собі пальці. — Як ти можеш зі мною так чинити? — на щоках темні доріжки від туші.
— Ти знала, що я тебе ніколи не любив.
— Але ж я КОХАЛА! Невже цього занадто мало? — ледь чутно.
— Не потрібні мені твої почуття, зрозумій це нарешті! — гримнув він. — Я сам оголошу гостям про те, що весілля відміняється.
— Але ж я не зможу без тебе, — ноги її не тримали, тому вона сіла на підлогу.
— Людина сильна, і не таке переживала.
— Будь ласка, не йди, — дівчина з надією схопила його за край сюртука.
— Пусти. Краще сходи вмийся, бо маєш кепський вигляд, — Костя пішов геть зі сцени, залишаючи самотню Аду.
Виставу перервали на невеличкий антракт.
Дівчина невпевненою ходою пішла зі сцени. Вона завжди намагалися стати тим, кого грала. Тому саме зараз зрозуміла почуття Кості. Ада зупинилася й вперлася в стіну. Повітря забракло, а очі наповнились слізьми. Ноги не тримали, тому як і її героїня вона всілася на підлогу.
Аду трясло. «Ну як я могла бути такою сліпою, зацикленою на собі егоїсткою?» Не бачити його ніжних поглядів, не помічати лагідних обіймів, вир почуттів в очах? Він же весь час, що був поруч, страждав, а вона з завзяттям маніяка щораз встромляла йому нового ножа в серце. Невже і в ньому жив оцей страшний холод, який вона же й посадила і закрила в клітку чужих почуттів? А зараз його голос такий знайомий, такий спокусливий ранив. Кожне слово, неначе батіг шмагало, залишаючи невидимі, проте болючі сліди. Він говорив з нею лише під час репетицій, але їй було цього мало, занадто мало…
Сльози ніяк не зупинялись, скільки Ада їх не витирала. Однак разом з ними прийшла і рішучість. Вона зрозуміла, що їй просто життєво необхідно поговорити з Беркутом.
Вже наступного дня Аді пощастило: наприкінці останньої пари Костянтина викликав один викладач. Вона вирішила його почекати, адже він все одно мав повернутися за речами. Пройшло хвилин 15 і двері нарешті відчинилася. Дівчина з радісною усмішкою повернулася, але та швидко зникла, бо до аудиторія зайшла Анжела.
— Що ти тут робиш? — запитала та зі зневагою в голосі.
— Чекаю Костю, — впевнено.
— Тобі нічого його чекати, адже він все одно не буде з тобою розмовляти.
— Буде не буде, однак я хочу йому дещо сказати. І скажу це за будь-яких обставин.
Анжела нервово смикала пасмо волосся:
— Я його дівчина і тобі нема на що сподіватися.
— Мені все одно хто ти. Мені потрібно з ним розібратися, бо й так затягнули з цим.
— А я не хочу, щоб ти з ним говорила, — Жела стала напроти.
— Твої бажання мене цікавлять в останню чергу, — знервовано зиркнувши на годинник, відповіла Ада.
— Та як ти смієш! — заверещала та. — Я довгі три роки чекала поки він бігав за тобою, поки зверне на мене увагу, поки прийме мої почуття. І от нарешті таки досягла цього. А ти, втративши його, вирішила тепер позубоскалити й відібрати його в мене. Я цього не допущу. Він МІЙ!!! НЕ ВІДДАМ ЙОГО НІКОМУ, ТИМПАЧЕ ТАКІЙ ІДІОТЦІ ЯК ТИ!!!
— Він не річ, тому ти не маєш права ним розпоряджатися, — посміхнулася Ада.
— А мені байдуже! МІЙ І КРАПКА! — ще голосніше крикнула Анжела.
— Тобі байдуже. Ти кохаєш його. А я не знаю дружба це чи кохання. У мене просто залежність від нього, розумієш. Я не можу без Кості, він мені потрібен.
— ЗАТКНИСЬ!!! — вона вдарила Аду по вилиці. — ЗАТКНИСЬ!!! ЗАМОВКНИ!!! ЗАМОВЧИ!!! — Жела била її куди тільки могла. — Ти якась ненормальна. Стільки бути поруч і нічого не робити і тільки зараз схаменутися. Що ще за залежність? Ти це просто вигадала!!! — кричала вона, не стримуючи сліз.
— Він мені потрібен, — вперто повторювала своє Ада.
— Та ви обоє якісь ненормальні. Скільки ми не були разом, думками він десь далеко. Тільки-но ти з’являєшся, Костя крадькома дивиться на тебе. Коли цілуємося він не закриває очі, а шукає поглядом тебе. Хлопець навіть спати зі мною не захотів. Очі пусті, лиш сум, жаль та страждання з’являються, коли я поряд. Не хочу так. Я покохала Беркута, котрий весь час усміхався і випромінював ніжність і ласку, який мало не порох здував з того, кого кохав. Мені теж цього хотілося, а отримала лише розмитий силует, який весь час хапається за своє минуле, — вона знову вдарила Аду. — ПОВЕРНИ ЙОГО! ЗРОБИ ТАКИМ ЯК БУВ!!!
— Не можу, — з натиском. — Але й відпустити його не маю сил. Він мені потрібен, бо він, то моє життя. Зрозумій!
— А мене, мене хто зрозуміє? — Жела знову замахнулась, однак її зупинили.
— Не треба. Тим, що її битимеш ти нічого не зміниш.
— А як? Як тебе змінити, щоб побачив мене нарешті? — схлипуючи промовила вона.
— Ніяк. Я не змінюсь, щоб ти не робила, — він взяв її обличчя долонями і витер сльози. — Вибач, що не приніс тобі не щастя, а лише страждання. Це було негідно з мого боку. Але разом ми ще більш нещасні.
— Ти ж не хочеш сказати… — перелякано.
— Саме так. Нам варто розійтися… для нашого же блага, — спокійний тон, яким заспокоюють вередливих дітлахів.
— Але ж можна щось змінити… — з надією.
— Не варто. Ти сама це прекрасно розумієш.
— Розумію, але від цього не легше.
— Анжело, як би не старався, себе змінити я не в змозі.
— Ви ненормальні, — шепоче вона. — Та що з вами обома таке? Розійтися. Ха, — вона істерично зареготала, — то я тебе покидаю, — і вона пішла до виходу, нишком витираючи очі.
— Вона хороша, просто зараз дуже засмучена, — промовив Костя після того як двері зачинилися. — Я її не виправдовую, але…
— Я знаю. Що ти чув? — підозріло зиркнула на нього.
— Ну… Ой, в тебе так щока розпухла, треба щось холодне прикласти.
— Беркут, ЩО ТИ ЧУВ? — з натиском.
— Ну…
Вона повільно наближалася до нього.
— Все, — ледь чутно, а на обличчі ні каплі розкаяння.
— О ні! — з розпачем.
— Що, збрехала? — зневажливо.
Запала тиша.
— В тому й справа, що сказала правду, — дівчина почервоніла, а хлопець здивовано на неї глянув. — Але ж хотіла нормально поговорити, сказати все в очі…
— То все правда? — а в очах безмежна радість.
— А яка тобі різниця, — зі злістю, що одразу не повірив. — НЕ Я ПІВРОКУ ТЕБЕ ІГНОРУВАЛА; НЕ Я РОБИЛА ВИГЛЯД, ЩО ТИ ПОРОЖНЄ МІСЦЕ; НЕ Я КОЖНОГО РАЗУ ЗАТИКАЛА ВУХА НАВУШНИКАМИ, ЛИШЕ Б НЕ ЧУТИ ТВОГО ГОЛОСУ… — при кожному слові, вона несильно била його в груди.
— Пробач, — знову в голосі оксамит, знову слух вловлює шовк, знову цей п’янкий дурман.
— Пробач? Пробач!.. ПРОБАЧ?! І це єдине, що можеш сказати. Ти не знаєш як мені було погано без тебе весь цей час.
— А уяви як я страждав усі ці роки, — а на вустах все одно усмішка.
— Ну… — ці слова одразу вибили усю войовничість. — І ти вибач, що була така сліпа.
— Мир? — Костя простяг для потиску руку.
— Мир, — і лише її пальці торкнулись чужої долоні, хлопець смикнув дівчину до себе і міцно обійняв.
— Адо? — промовив він, і скроню обдало теплом.
— Що?
— Я тебе кохаю. Ти це пам’ятаєш?
— Так, — вона також його обійняла. — Тільки не треба до ненависті, — ледь чутно, щоб хлопець не зрозумів, що з очей котяться сльози.
— Не буду, — він підняв її обличчя і витер солоні доріжки.
— Костя?
— Що?
— Нехай я ще не розібралася з собою, однак у мене залежність. Без тебе руйную себе, без тебе світ втрачає сенс, тому ти мені потрібен, просто життєво необхідний. Костя — це моє тепло, яке зігріває нутро, — і справді холод останній раз вдарив і подався геть.
— Адо, — очі щасливі-щасливі, усмішка від вуха до вуха, — я тебе зараз поцілую.
— А от і ні, — й вона перша доторкнулась до його губ.
Дівчині було тепло й затишно. Тепер не лише голос, а й запах, та що там, сам Костя став таким звабливим дурманом, таким диявольськи спокусливим.
Ада не знала чи це кохання, але дуже сподівалась, що саме воно, бо більшого й не треба. Принаймні для неї.
* СкруDG – В болі є смак
** СкруDG – Сумую
*** Ті,що падають вгору – Чекаючи тебе
Кінець. Літо 2012.
Гра доліЯскраве сонце світить в очі, тому дівчина щуриться і прикладає руку до обличчя. Літо. Відпочинок. Неочікуваний, вимушений, небажаний. Їй не хотілося приїжджати сюди, в гори, до цих знайомих з дитинства будиночків, за якими так ретельно стежать батьки. Немов це їхня кохана дитина — робота, яка завжди була на першому місці. А вона — десь далі. Якщо взагалі була. Дівчина просто нестерпно жадала повернутися до свого міста. Шумного, багатолюдного, живого, не те що ці кам’яні брили. До свого Львову, до свого навчання, до свого життя — театру. Як і в дитинстві гори тиснули на неї, ніби невидимим ударом вибивали кисень з грудей, лякали своєю німою тишею, де навкруги можна почути лише викривлене відлуння власного голосу. Дорослі завжди дивувались: «Як це нема чим дихати? Тут же навкруги свіже повітря, не те що в брудному місті.» Але як їм можна довести, що не хочеться бачити людей, до яких лише звикнеш, а вони вже поїхали назад. Додому. А в неї вічний відпочинок, без можливості повернутися у своє. В гостях добре, а вдома краще. Тому й проміняла чисте гірське повітря на «затхлий міський сморід», двоповерховий котедж на маленьку тісну квартирку бабусі, де було більше свободи, ніж на відкритому просторі. Вона отримала своє: можливість веселитися з ровесниками, спокійно ходити до школи, тепло, яке спрямоване на неї, а не на чергового клієнта. А найголовніше — гру. В маленькій театральній групі для дітлахів, яка й стала початком її справжнього життя, кінцем її шаленого марення.
Ада швидкими кроками йшла по дорозі. Попереду майоріли дахи будиночків, але йти ще потрібно не менше п’ятнадцяти хвилин. Дівчина позіхнула і подивилася на годинник. 7:15. Вона потерла очі, зганяючи сон. Ці дурні автобуси, які ходять лише тричі на день. Тому вибір був невеликий: тяжкий підйом, спека чи прогулянка посеред ночі, в горах. Ада позіхнула знову, поправила сумку на плечі й пришвидшила ходу, тому що майже прийшла. Годинна прогулянка від міста до їхньої турбази її трохи заспокоїла. Вона знову згадала розмову з матір’ю, де на її «Скоро приїду», відповіли «Ой, друга лінія» і відключились. Тому замість того, щоб спокійно і комфортно їхати в машині, дівчина вирішила зробити несподіванку. А батьки ніколи не любили сюрпризів, бо ті не вписувались у їхній чіткий буденний план.
Маленька капость, але як приємно.
Хлопцям не спалося. Після того як вони владнали всі свої справи вчора, то завалилися спати після довгої дороги. Адже Москва-Карпати аж ніяк не близько. Про сніданок говорили лише пусті тарілки, тому вони повільно попивали каву на терасі головного будинку, яка була на другому поверсі. Через це для них не залишилась непоміченою тільки що прибула дівчина: ладна фігура, занадто бліда як для літа шкіра, але це руде волосся, яке як те полум’я палало, виблискуючи на сонці.
— Макс, глянь какая крошка прибыла, — промовив один.
— Боже, Стас, для тебя все кто носит юбку и имеет неплохую грудь прелестные девицы. Достало, — однак, незважаючи на все сказане, він все ж став поряд із своїм компаньйоном.
— Ты только посмотри на эти длинные стройные ножки. А волосы… Знаешь, рыжие очень темпераментные, представь каково с ней в постели. Как там говорится… А, точно — рыжая бестия, — неначе смакуючи останніми словами промовив Станіслав.
— Да, на этот раз ты не ошибся, — постукуючи рукою по перилові, вибиваючи суто свій ритм, він не зводив погляду з дівчини. — Предлагаю пари. Раз ты так хочешь узнать какая она в постели: кто первый затащит ее туда, тот и выиграл. — А пальці все вистукують веселий ритм. Ритм азарту, ритм ейфорії від майбутньої гри.
— По рукам. Но что же одержит победитель? — Стас трохи приблизився, щоб дивитися прямо в очі своєму другові.
— А тебе мало девушки? — награне здивування.
— А то. Предлагаю… Проигравший месяц таскает женские шмотки и красится, приходя в университет.
— Ну, что ж, Станислав, готовь прелестные наряды, планируй как своровать у матери косметичку, оставаясь незамеченным.
— Ах, Максим, вам так пойдет розовая полупрозрачная блузка, кожаная мини-юбка и высокие каблуки. Прям уже вижу, как все ахнут, — мрійливо протягнув Стас.
— Ну, мы еще посмотрим, кто кого, — вони лукаво посміхнулися і потиснули руки в знак згоди.
Щоб трохи перепочити дівчина сіла на лавку, що була недалеко від будинку. Хоч сонце вже було високо, але все одно повітря ще не встигло прогрітися, тому вона сильніше закуталася в светр.
— Девушка, а вам говорили, что у вас потрясающие волосы? — промовиводин однин із хлопців, які щойно вийшли із холу.
— Нет, никогда. Вы, как Колумб — первооткрыватель, — втомлено кинула вона.
— О, я рад. Как же никто никогда не замечал столь прелестной красоты, — все не припиняв він.
— Эй, кончай паясничать, — інший хлопець дав йомузапотиличник. — Извините, иногда он бывает невоспитанным. Хоть бы представился для начала.
Дівчина на це лише посміхнулася.
— Я — Станислав, — і вони потиснули одне одному руки.
— Ада. Рада знакомству.
— Взаимно, а этот клоун — Максим.
Названий хлопець протягнув було руку, однак дівчину відволікли.
— Адочка, невже приїхала, — похила жінка, яка вийшла з будинку її міцно обійняла.
— Анна Василівна, рада вас бачити, — промовила вона.
— Ой, я теж, золота. Але ж чому ти не попередила, що приїдеш? Ми б за тобою з’їздили, — похитала головою старша жінка.
— Ну, я намагалася попередити батьків, але знаєте їх. Робота, робота і ще раз робота.
— Грець з нею. Пішли я тебе краще нагодую, а то ти ж напевне ще не снідала, — тепло посміхаючись промовила Анна Василівна.
— Зараз прийду, тільки речі заберу.
— Тоді чекаю, тільки не барись.
Подивившись услід жінці, яка віддалялась, в голові в неї промайнула думка, що може все ж не дарма приїхала. Хоч хтось радий її бачити
— … дурной хохляцкий. Ни черта не понял. Как они на нем вообще говорят? — ледь чутно шепотить Максим, але Ада завжди мала чудовий слух.
Макс знову протягнув їй руку для потискування, але вона лише вигнула брову і запитала:
— Прошу?
— Что ты просишь? — не зрозумів її хлопець.
— Що ви тільки що сказали про мою мову? — насуваючись на нього, як бик на червоне, дівчина змушувала його відступати назад.
— Мову? Это что еще за черт? — один все розгубленіше дивився на руду, а інший ледь стримувався від сміху.
— Слушай сюда. Если ты еще раз назовешь украинский язык хохляцким, то получишь кулаком по роже. Это тебе понятно?— нависнувши над юнаком, який наштовхнувшись на лавку сів, дівчина подивилася на нього зверху вниз.
— Но это так, — після цих слів він все ж отримав непоганий удар по вилиці.
— За что? — Макс не міг зрозуміти чому з ним так нахабно повелись.
— Просто так, — мило посміхаючись відповіла дівчина.
— Это не причина, — все ще гніваючись, крикнув хлопець.
— Ой, а я по-вашому ні бум-бум, — Ада спеціально підбирала слова, які за значенням співпадають в обох мовах.
— Как это? Ты ж только что с нами говорила, — він розгублено подивився на свого друга, чекаючи підтримки. Той же лише ствердно кивнув, трусячись від сміху. — Вот, видишь.
— То вам тільки здалося. Сонечко гріє, голову напекло. Ідіть в тіньок, а то ще удар буде, — вона спритно підхопила свої речі й квапливо направилася до будинку.
— Что значит это твое «здалося»?— крикнув він її услід.
— Відкрий словник і почитай, — Ада помахала рукою і зникла за дверима.
— А? — хлопець стояв розгублений і ображений, як маля, у котрого впало щойно куплене морозиво.
— Она сказала, что нам показалось, потому что солнце голову напекло, — крізь сльози пояснив Станіслав, у якого від сміху вже живіт болів.
— Вот рыжая нахалка, — він потер покалічену щоку.
— Эх, друг, пошли лучше тебе льда найдем. А то распухнет и будешь похожим на хомяка, — Стас потягнув хлопця за лікоть до входу. А той, не звертаючи уваги куди йде, лише бормотів:
— Хомяк? Не хочу как хомяк…
Дівчина вийшла із свого котеджу. Після привітання батьків настрій був ніякий. Сюрприз їм не сподобався. Вони довго й нудно базікали про те, що вона безвідповідальне, нагле й примхливе дівчисько, якому байдужі оточуючі. На її протест і нагадування, що дзвонила, але ніхто не слухав, лише похитали головами і заявили, щоб не заважала, а то вже й так занадто довго відволікає від роботи.
З бесідки, що була неподалік вийшли двоє хлопців, які ніби тільки і чекали, коли вона з’явиться.
Насправді ж вони просто випадково на неї наткнулись, коли гуляли. Та й там відпочивала одна із працівниць, яка з великою охотою розповіла двом гарним хлопцям про Аду. Дочка хазяїв, колись тут жила, але переїхала до Львову, вчиться на театральному і ще деякі дрібнички.
— Привет, — першим заговорив Макс.
— Привіт-привіт. Хоча ми не так давно й бачились.
— Ты… Это… Извини за слова про твой язык. Больше небуду, — ніби підтверджуючи свої слова він підняв руки.
— Знаєш, — вона повернулася і подивилась на нього як на ідіота. — Я б ніколи не попросила вибачення першою у того, хто мене вдарив. Навіть якби була неправа.
Максим напружено поглянув на неї, розуміючи лише частину слів, але загалом думка була зрозуміла.
— Но…
— Вибач, — своїми словами здивувала його ще більше. Спочатку незрозуміле, але ледь чутне пояснення Стаса прояснило все.
— Да ладна, бывает. Может, погуляешь с нами сегодня? Очень хотим, чтобы ты составила нам компанию, — в очах грає надія, яка приховує за собою підлість. Дівчина лише закусила губу та відвела погляд.
— Можливо. Не знаю, — нечітко, поки незрозуміло навіть для самої себе «так» чи «ні». Чи потрібні їй ці двоє?
У Максима заграв телефон, тому він відійшов, залишивши Аду й Станіслава вдвох.
— Ну як, пойдеш? Или не стоит розраховивать на твою компанію? — питання, яке чекає ствердної відповіді.
— Навіщо? — вона нахилила голову вбік і закусила щоку.
— Шо «навіщо»? — він здивовано поглянув на неї. Здається запитання було очевидне.
— Намагаєшся говорити українською, — зупинилася. Очі в очі.
— Шоб зробить дівчене пріємно, — мила посмішка, як приманка для наївних. Не витримав — погляд відвів.
— Щоб зробити мені приємно треба мовчати. А не говорити такою ламаною мовою, що більше нагадує білорусько-словацьку кашу.
Станіслав здивовано дивиться на неї, навіть рот відкрив від подиву. Інша би пораділа з того, що він намагається під неї підлаштовуватися. А ця… Лише кусається словами, як та собака.
— Цікаво хто більше ображає: той, хто називає мову хохляцькою чи той, хто намагається її такою зробити, — вона ніжно провела рукою по його щоці, закрила йому рот і пішла геть.
Хлопцеві залишилося лише здивовано кліпати очима від такого повороту.
Ада йшла до свого улюбленого місця. Вона нарешті зрозуміла, що їй так не сподобалось у цих двох. Зазвичай так себе поводили актори з трупи. Ті, які майже не мали таланту, але мали величезні амбіції, котрі прагнули визнання. Вони вели себе так тоді, коли дівчина отримувала головну роль. Їхня ввічливість, яка з’являлась завжди раптово і потім зникала в нікуди. Постійна похвала, усмішки. Хоча ні, солодкі посмішки, з яких так і капала отрута, яка в разі їхньої невдачі потрапляла під шкіру. Помірними дозами, щоб не вбити, а завдати болю, щоб ти корчився в муках. Все, лише б вона замовила за них слівце у режисера. Але їм байдуже, що Ада сама не має права на це слово. Що головна роль дісталась не просто так, а через те, що дівчина, не шкодуючи себе, працює до сьомого поту. Вчиться, удосконалюється, повільно крокує до своєї мети, спираючись на власні сили, а не просто йде на репетицію і чекає, коли виберуть її. А хтось потім лікті кусає від заздрощів. Тому й не дивно, що злягла з перевтомою майже перед самим закриттям на канікули
Так і ці хлоп’ята. Вони підлизуються, намагаються сказати те, що їй буде приємно, не замислюючись як при цьому виглядають. Грають. З хистом. Видно, що є часта практика, яка шліфується, відточується. Але не для того, хто звик. Не для того, для кого гра — це саме життя.
Ада присіла на гойдалку. Легенько відштовхнулася ногою від землі і набрала давно відкладений у пам’яті номер.
— Привіт, — здивований голос на тому кінці.
— Здоровенькі були, — Ада легенько гойдається і примружує очі від сонця.
— Щось ти занадто швидко скучила.
— Мені що, просто так не можна подзвонити? — а слова просякнуті радістю і веселістю, від того, що здивувала.
— Просто так ти дзвониш… Просто так ти ніколи не дзвониш. Лише тоді, коли маєш намір прийти або вже прийшла, а я не відкриваю двері. Ада, скільки разів ти повторювала, що телефонна розмова, то для тебе щось штучне, неприродне, бо не бачиш міміку, не знаєш грають чи ні? Бо розгублюєшся без погляду в очі співбесідника, — юнак все бурмотів, а вона лише насолоджувалась його голосом. Солодким, але не притормним, якраз в міру. По-своєму ніжний і легкий, немов шовк приємний, з ледь помітним виділенням губних. Низький чоловічий, але як оксамит м’який, до якого раз доторкнешся і хочеться ще. Немов дурман, котрий переплітається з п’янкими прянощами, щоб заховатись. Єдиний. Диявольськи хороший. Звабливий. Лише так, лише асоціаціями відомого, вона могла передати відтінки його голосу, та й то лише соту, ні, тисячну долю його привабливості.
Дівчина посміхнулась. Правда, все правда, що він говорить. Адже знає її як облуплену, недарма дружать ще з дитинства.
— Костя, ти правий. Тільки не бурчи стільки, — вона нарешті перебила його.
— Добре, викладай, що хотіла, — видихнув він.
— Так от, Беркут, — хлопець як завжди підпер щоку рукою, бо на прізвище Ада називала його лише тоді, коли задумувала щось грандіозне, щось, що вилізе потім боком. Для нього в першу чергу.
— Є тут два суб’єкта, які щось від мене хочуть. В’ються як той барвінок вони неспроста. Грають як для аматорів непогано, але все одно аматору далеко до професіонала. Якщо їм потрібна для чогось я, то багато варіантів не виникає. Двоє хлопців, одна дівчина їхньої вікової категорії… Не любов же вони хочуть крутити за місяць, що будуть тут. Ну, ти зрозумів?
— Та зрозуміти я, то зрозумів, — відповів він після недовгої паузи. — Але, тобі то що до того?
— Як що? Беркут, не тупи, їх же двоє. Азарт, парі, стовідсотково. Ставлю своє руде волосся, що це правда.
— Здалось воно мені, — зітхає він. — Що ти збираєшся робити, Адо?
— Як що? Якщо вони прагнуть затягти мене в ліжко, тобто задовольнити фізичні потреби, то я духовні. Хочу закохати їх у себе, — а в голосі ейфорія від чергової гри.
— Тільки, хто з вас наробить більше шкоди: хлопці, які пішли «на слабо» чи дівчисько, якому захотілося побавитись з чужими почуттями? — іронія — гірка, дошкульна.
— Ніяке я не дівчисько. І не граюсь, а просто не даю грати з собою. Та й мені байдуже. Якщо що, то подзвоню. Бувай, — і не дочекавшись відповіді, відключилась.
— Як завжди. Її байдуже. Вона що, спеціально знущається?! —випалює зі злістю слова.
Хлопець замахується телефоном, котрий тримав у руці, однак в останню мить зупиняється. Зламає — зайві витрати. Тому Костянтин роздратовано гамселить подушку кулаком, виливає все своє роздратування на бездушну річ, уявляючи цілком реальну людину.
— Чорт! Без ножа ріже, — шепоче в нікуди, трохи заспокоївшись.
Дівчина вирішила переграти все з початку. Вона просто не могла спокійно сидіти, коли отримувала роль. А ще й таку заманливу. Таку, де сценарій можна створювати самостійно, вільно правити текст, вводити свою коректуру, писати так як хочеться їй. Треба лише змусити хлоп’ят грати за мотивами Адиної п’єси. Не просто, але можливо.
Дівчина сиділа на ліжку непорушно. Спокійне обличчя, погляд блукав по картині навпроти. Величезна лялька із театру, яку неначе потрібно смикати ниточками, щоб вона ворушилася. Але це лише на перший погляд. В середині неї все просто клекотіло від емоцій. Нестримних, як морський шквал, гарячих, як розпечена сталь, небезпечних, як хімічні реактиви в нетямущих руках. Напружене тіло, ніби лише чекало сигналу для дій. Навіть кінчики пальців приємно поколювало від того, що мало розпочатися.
Очі блукають по невиразному пейзажу, але не помічають його. Вона неначе бачить окремі фрагменти з театру.
Сцена… Для когось — це місце, яке стає початком довжелезної драбини до слави. Для когось — це місце тріумфу, адже зміг пробитися серед сотні інших. Для когось — це місце, остання можливість, яка все одно не врятує. Для неї сцена — це життя. Кожного разу, коли опиняється у світлі софітів, то немов наповнюється енергією, без якої гине. Це своєрідний стрижень, котрий змушує працювати серце, щоб кров неслась по жилах, щоб було добре на душі.
Багато хто перед своїм виходом переживає, що забуде слова, тому ледь чутно повторює про себе завчений текст. Ада теж завжди напружена, але зовсім не через це. Її біль — це перевтілитись в образ. Так ввійти в свого персонажа, що забути себе справжню, опинитися на його місці, дихати його повітрям. Бути ним, стати ним. Немов приміряти чужий костюм і забути, що він не твій.
І тепер, як і на сцені Ада приміряє до себе роль. Таку, яка б підійшла для її плану. Вона хоче одягнути чергову маску, котра посяде місце у величезній колекції. Для кожної незнайомої людини своя, яка в’їдається в шкіру, роз’їдає першочергове, накладається шар за шаром, стираючи основу. Гра. Кожного дня, навіть якщо вона не в театрі. Ада ховається за створеними персонажами, придуманими образами. Завжди спостерігає, завжди підмічає щось важливе для себе, ховає у пам’яті до того моменту, поки це не стане потрібне для чергового нового обличчя.
Кожного разу, і так до безкінечності. Вона ховається, але втрачає свою сутність, бо вже сама не пам’ятає, яка була спочатку. Це страшно: завішати себе сотнями образів, мати такий широкий вибір, але не знати, який з них власний. Справжній, не придуманий, не вигаданий і не підлаштований під когось, а свій. Зліплений, відшліфований і подарований життям. Ткнути пальцем можна в будь-який, однак знайти себе справжню вже майже неможливо.
Гра почалася. І всі раунди Ада хотіла залишити за собою.
Вона почала почергово зустрічатися то з Станіславом, то з Максимом.
Зі Славкою вони спілкувалися на двох мовах: дівчина — українською, а хлопець, щоб її не дратувати — російською.
— А почему Слава?
— А зазвичай тебе як називають?
— Всегда Стас.
— А тобі неприємно, якщо я називатиму Слава? — і вона, чи не вперше, щиро усміхнулась.
— Да нет, просто непривычно, — в підтвердження своїх слів він кивнув головою.
— От і добре. Не хочу буди як всі, — Ада підійшла до нього і легенько доторкнулася пальцями до скроні, — хочу в спогадах залишитись особливою.
Щоб спілкуватися потрібно мати хоча б одну спільну точку дотику інтересів. Зі Станіславом була така. Книжки. Вони наперебій переповідали одне одному ще не прочитані історії, обговорювали ті, котрі читали обоє. Ці двоє занурювалися з таким захопленням у вигадану кимось іншим реальність, що забували про все на світі, хоча час тоді й летів просто нестримно, немов стрілки навмисне перестрибують через декілька поділок за раз.
— Я цю серію взагалі випадково почала читати, друг порадив. Він сам з таким захопленням переповідав мені історії, — хоч й не завжди розуміла про кого він каже, — що вже не могла просто втриматися. Та от, він купив книгу з трьома першими історіями і все… Я читала немов ненормальна, навіть ті історії, яких не мала в друкованому вигляді, не відриваючись, проковтувала на телефоні.
— Как я тебя понимаю, — сказав він посміхаючись небу. — Но мне сначала не понравилось.
— Що? Як так? — обурено вигукнула Ада.
— Ну, у меня не было такого друга, который бы сумел так заинтересовать. Просто посоветовали прочитать. Сначала ж просто про Макса рассказывали, мне показалось бредом. Но я все же решил читать дальше и ни разу не пожалел, — промовив він, дивлячись Аді просто в очі.
— От бачиш! Це просто фантастична серія. А поворот сюжету, коли виявляється, що Макс лише вигаданий Джуффіном. Та я мало не завила з неочікування прямо в автобусі, де й дочитувала останню книгу, — дівчина так емоційно говорила і жестикулювала, що зачепила хлопця. — Ой, вибач.
— Ничего, но видно ты еще до сих пор в шоке от поворота сюжета, — вона ствердно закивала головою. — Мне конец очень понравился. Как он придумал с книгами, чтоб никто не забыл.
— Так. Це було дуже круто. А ще мені ну ду-у-уже сподобалась книга з серії «Хроніки Ехо», — щоправда не пам’ятаю як саме називалась, але то й не так важливо, — що кожна написана історія стає реальністю. Я з тиждень ходила і розмірковувала, а що як мій світ — то видумка когось іншого. Мій кращий друг ледве мене заспокоїв, — при цих словах вона ледь усміхнулася, проте здалось, що при згадці цієї людини її обличчя набуло набагато лагіднішого виразу, а очі просто випромінювали радість, веселість і ніжність.
— Видать, хороший у тебя друг? — Слава з якоюсь жадністю спостерігав за зміною на її обличчі. Не через нього, а якогось невідомого іншого. Його це навіть вивело з себе. Він сердився на якогось хлопця, якого Ада вважала лише другом, до того ж кращим. Стало смішно зі свого раптового зміну настрою. Однак десь ззаду лунало здивування з такої поведінки. Ледь чутний голос, який би мав просто кричати був надто тихим, щоб звертати на нього увагу.
— Найкращий у світі. Немов рідний брат, — усмішка все ще на вустах, а дівчина дивилась в далечінь, однак немов не бачила високих гір, а згадувала щось своє, лише їй відоме і зрозуміле.
— А что скажешь про «Мой рагнарёк»? — Станіслав хотів, щоб вона знов дивилася лише на нього, а не згадувала когось. Хоча в грудях приємно гріло оце «друг».
— Він якось тяжко йшов. Напевно, через те що оповідь йшла від двох персонажів. Але потім втягнулася. А та історія з апостолами — це просто фантастика.
— И не говори, — він так і не відводив від неї погляду. Радість і веселість все ще були видні в очах, однак ніжність… та легка ніжність, яка робила її немов ефемерною зникла.
Максим йшов за Адою, весь час поглядаючи у якусь книжку.
— Макс, ти чого так повільно йдеш? — дівчина повернулася до нього обличчям і крокувала спиною вперед.
— «Йдеш» — это идешь, понятно, но что же значит это «повільно»? — бурмотів він собі під ніс, гортаючи сторінки.
— Ти в тому словнику скоро дірки протреш, так напружено весь час щось вишукуєш, — промовила Ада, закушуючи губу, щоб не засміятися вголос з того, який кумедний вигляд мав хлопець у своєму брендовому одязі зі стареньким потріпаним словником.
Одного вечора він то червоніючи, то блідніючи попрохав Аду дістати його в книгарні, однак лише отримав відповідь, що книжкових магазинів нема, місто занадто маленьке, однак в бібліотеці мали б бути примірники. Максим ще більше знітився, адже той хто звик завжди мати все3 що потрібно, цього разу мусив просити майже незнайому людину допомогти. Юнак ледь чутно угукнув, не зрозумівши всього, однак вловивши суть.
Через декілька днів Ада посміхаючись вручила йому пошарпаний, з пожовклими сторінками російсько-український словник від якого пахло… здавалось, що самою старістю.
— Ты можешь говорить не так быстро? А то я не успеваю найти перевод всех слов, — бурчить він, все ще гортаючи сторінки.
— А ти вчи одразу. А то прочитав та й забув.
— Ну почему ты всегда не можешь говорить так, чтоб я понимал? — хлопець зайшов за дівчиною в бесідку, бо якраз почав накрапувати дощ.
— А чому це повинна під тебе підлаштовуватися? Я знаю російську і тебе чудово розумію, а от проблеми зі спілкуванням маєш ти!
— Подожди, — він замахав руками, — «підлаштовуватися», тут нет такого слова,— ображено забурчав Максим.
— Подстраиваться. Боже, ти мене вже дістав. Піду я, напевно.
— Не надо. Все ж одно слово спросил, а ты уже уходишь, — Максим ухопився за її пояс, щоб зупинити.
— А ти будеш вчити, а не лише перекладатимеш довго й нудно мої слова? — вона звузила свої очі, пильно стежачи за чужими.
— Ем…Буду, — після невеличкої заминки все ж промовив він.
— От і добре, — Ада знову вмостилася біля нього на лавці. — Це ж зовсім не складно, адже мови споріднені.
— Угу, — бовкнув він нарешті знайшовши значення останнього слова. — Совсем легко. Оту нас слова «язык» — обозначает речь и часть речевого аппарата, потому и понятно, что связано как-то со словами. А у вас эта «мова». Ну к чему она? Совсем непривязанное ни к чему слово. Просто набор букв.
— А от і неправда. Адже в нас «вимовляти», «вимова», тому що слова ми промовляємо. Усе в нас пов’язане з «мовою», яка так тобі не подобається, — щоки в Ади розпашілися з таким захватом вона завжди відстоювати українську. Очі блищали азартом, жести демонстрували відкритість до співбесідника.
Максим з ледь стримуваним задоволенням поглядав на дівчину. Така відкрита, щира, мила. Її хотілось пригорнути, міцно стиснути в обіймах і повторювати своє, лише б вона не припиняла доводити свою правоту. І байдуже, що він не завжди розуміє, що це дівча хоче сказати. Головне, щоб цей її внутрішній вогонь і далі палав з такою силою, що й зараз. Юнак не хотів, аби після їхнього парі в ній лишився лише попіл, який би символізував злам її особистості, як завжди ставалося з дівчатами, за рахунок котрих вони розважалися.
Ада йому подобалась. Оці їхні палкі дискусії, в яких вона червоніла і була надто гарною, щоб бути справжньою в такій глушині.
Місяць вже перевалив за половину, однак ні в нього, ні в Стаса, здається, не було особливого просунення вперед. Може, це й добре, бо він просто не хотів її віддавати іншому. Така тендітна на перший погляд, але сильна всередині. Можливо, саме така, яка й повинна бути поряд.
За ці два з половиною тижні Ада подзвонила разів чотири, що вже дивно… А ще вона розказувала як гуляє з іншими, що вони обговорюють, питала порад і говорила, говорила, дуже довго говорила.
Костянтин ледь чутно скрипів зубами, вдивлявся в одну точку на стіні, й ледве стримував гнів, щоб не зламати свій телефон. Адже тоді вона замовкне. Не буде більше цих розмов, які просто вивертають душу, яка пече. Постійно і нестерпно. Він вже втомився прокидатися кожної ночі від того, що якісь безликі юнаки обіймають Аду, цілують її і… Кожного разу крик, який і будив його від кошмару, який створював власний розум.
Беркут хотів когось прибити. Тільки не знав кого більше — це дівчисько, чиї слова були справжньою отрутою чи цих незнайомців, котрі сунули свої довгі носи куди не треба та й розпускали не менш короткі руки.
Вона казала, що поки ще нічого не було, однак можливість все ж була. І вона змушувала його мало не на стіни лізти, аби лише не наробити неприємностей.
Ще 4 дні і трупа йде на канікули. Ще 4 дні й він її побачить. Ще 4, за які можна зійти з розуму.
Максим і Станіслав сиділи один навпроти іншого за чашкою чаю. Кожен з них хотів почати розмову, однак не знав як. Проте суть бесіди що в одного, що в іншого зводилась до одного — припинити парі. Два погляди, які здавалось в цей момент значили набагато більше, ніж слова.
Ледь чутний скрип дверей і дощ, який барабанив за вікном, здавалось загуркотів вдвічі сильніше. Вони повернулися одночасно. Біля входу стояв хлопець, з якого вже натекла невеличка калюжа, такий був мокрий.
Він мав такий вираз обличчя, ніби йому щойно сповістили про те, що хтось рідний помер.
В голові у Кості було майже пусто, лише звучали сказані хвилин десять тому слова: «Вони, здається, таки закохалися в мене. Ой, я не можу. З такою ніжністю дивляться на мене, що аж погано. Я таки їх обставила. Потім розповім що там і як.» Дурнувато захихотіла та й відключилася. В цю хвилину Костянтин відчув себе бовдуром, справжнім ідіотом. Він, тільки лише їх відпустили, останнім вечірнім автобусом гайнув до неї. Для нього була просто нестерпна думка, що хтось доторкнеться до неї. Всередині горів вогонь ревнощів, які роз’їдали нутро: «Хай що хоче робить, однак не віддам нікому!» Промок до нитки поки йшов, але йому було тепло всередині, бо вже скоро мав побачити Аду. А цей дзвінок вибив його з колії. Він просто стояв і дивився на телефон, навіть після того, як той погас. А потім якось істерично розреготався, аж до сліз. Хто ж може підтвердити, що вона й для нього не грає, не одягає оці свої вічні маски. Можливо, й з нього тихо посміюється, бо знає, але вдає невідомість. Можливо, і його почуття така сама забавка, як і отих безликих хлоп’ят. Однак вони можуть про все дізнаються ще на початку, їм буде не так боляче як йому, адже набагато простіше відкинути почуття, які лише зароджуються. А він вже залежний, тому й страждає як поряд, так і на відстані.
Беркут сіпнув плечима, немов хтось на них щось поклав. Розвернувся і побачив двох юнаків, які з цікавістю на нього поглядали. І він їх впізнав, інтуїція підказували, що саме вони частково причетнідо його теперішнього стану.
Стас і Макс не відривали погляду від прибульця, який раптово повернувся й подивився на них у відповідь. Скляні до того очі тепер горіли ненавистю та злобою, яка була спрямована саме на них.
Незважаючи на те, що цілу ніч падав дощ, після обіду вже була неймовірна спека. Ада швидкими кроками наближалася до невеличкого гірського озера, яке дуже полюбляла ще в дитинстві. Вона підійшла до води, від якої тягло такою бажаною прохолодою. Легенько доторкнулася ногою і різко відскочила — навіть біля берегу просто крижана.
Немов віддзеркалюючи воду, всередині стало якось недобре, немов лід обволікав усі нутрощі, витісняючи все тепло. Це насторожувало і викликало паніку. В горлі неначе став болючий ком, який заважав нормально дихати. Паніка здавалось проникла у кожний куточок тіла. Потрібна була підтримка, але він не поруч. Їй стало дуже страшно, немов щось невідворотнє має статися, щось погане… а тепло так і не прийде.
Ззаду роздався якийсь тріск і дівчина одразу повернулася в бік шуму. Навпроти стояв юнак у картатій сорочці з короткими рукавами накинутій на білу футболку, темних джинсах і кедах. Коротке, трохи криво підстрижене смоляне волосся, правильної форми ніс, бліді як і саме обличчя губи. Щось у цьому хлопцеві було знайоме…Але ж він мав зовсім інший вигляд: волосся до плечей та й носив переважно класичний стиль. Крім того, носив окуляри. Однак очі…Оці сірі мигдалеподібні очі були напрочуд знайомими.
— Костя, — ледь чутно.
— Не очікував, що одразу впізнаєш, — він провів по своєму короткому волоссі рукою.
— Що? — здивовано. — Це справді ти? — Ада уважніше до нього придивилася.
— А ти багатьох Костянтинів знаєш? — вуста викривлені в уїдливій посмішці.
— Ні. Тебе одного. А що з… — дівчина махнула на нього рукою. —… з твоїм зовнішнім виглядом? — а погляд зовсім спантеличений.
— Знаєш, мені набридло бути схожим на твій ідеал. Довге волосся, яке терпіти не міг, бо тобі так подобається, класичний стиль, бо він тебе приваблює, а не оце, — хлопець вказав на свій одяг, — окуляри, тому що це твій фетиш, а міг давно носити лінзи.
— Але навіщо підлаштовуватися? — Ада здивовано дивиться на нього. З дитинства знайомий друг, найкращий товариш, якому не боязко довірити власне життя, в цю хвилину здавався незнайомцем з рідним обличчям.
— Неначе ти не здогадуєшся? — скривився він. — Та вся трупа вже знає, та що там — весь факультет знає про мої почуття до тебе. Лише не ти! Можливо гарно прикидаєшся, як і з тими хлоп’ятами, бо ж гра для тебе — то все.
— Я не розумію про що ти говориш, — перелякано прошепотіла вона, а очі невідривно стежать за таким рідним обличчям.
— Я не розумію про що ти говориш, — перекривив Беркут її. — А про те, що кохаю тебе бозна скільки років.
У Ади аж подих захопило. Ну не могло цього бути. Завжди, у будь-який момент той, хто підставляв своє плече, коли б вони не оступилася був Костя. Такий добрий, лагідний, рідний, немов брат, якого ніколи немала. Не міг же він весь час стримувати свої почуття, не міг вислуховувати її жалі про інших парубків і жодного разу не видати себе. Адже ж не міг…
— Це неправда! — що було духу крикнула вона.
— А ти думаєш, що в середніх класах я так палав бажанням йти до театрального гуртка, але ж ти туди вступила, а як тебе покинути. Тобі кортить грати в трупі, «авжеж» й мені. Ти хочеш вступити на театральне відділення, я за тобою. А не здалося тобі дивним те, що я не переїхав разом з батьками до Києва після закінчення школи, де спокійно міг навчатися?! Та ні, як останній телепень залишився, крутився якось, щоб не брати у родини грошей і це ЛИШЕ тому, що не хотів покидати Аду! Я ж відкол познайомились маю почуття до тебе. Спочатку дитяча закоханість, яку всі переростають, крім дурнуватого Беркута. Я ж в цьому коханні вже весь заплутався, немов в ланцюгах, які мене стискають до болю, але вільно гримлять з твого боку. Не хочу я таких пут, втомився вже від марення хоч колись обійняти тебе не як подругу, а як кохану. Ти можеш зрозуміти, що я хочу тебе цілувати так, щоб в легенях не вистачало повітря, до болю у палаючих вустах; що хочу доторкатися до твоєї шкіри без остраху, що не втримаюсь; що хочу прокидатися зранку з тобою в одному ліжку; що хочу, щоб ти була моя і все, — очі, ці завше веселі очі зараз випромінювали ледь стримуваний біль.
— Костя, я… — ледь чутний порух губ. Її лякав завжди спокійний голос хлопця, який зараз хоч і змінився, однак не втратив своєї привабливості. Проте ще вчора ніжний, мов шовк, м’який як оксамит, ранив, немов гостре скло. Дурман, що проникав через вуха розносив по тілу отруту чужих слів. Однак ці диявольські інтонації неможна було не слухати, вони просто зачаровували, навіть в таку мить. Дівчина хотіла, щоб ця зваба зникла… Хоч на деякий час…
— Напевно твої батьки спеціально вибрали тобі таке ім’я, яке ніби насміхається з мене. Ада, тобто біблійське пекло. Моє персональне пекло, у якому я страждаю вже більше 10 років. Та й мої немов знали. Костянтин — стійкий, постійний, котрий завжди буде поруч, що б ти не зробила. А я втомився, надто втомився… вже просто не витримую…
— Костя… — кличе і бажає, щоб хлопець зрозумів по її голосу, що вона спантеличена, що вона налякана, що світ, до якого дівчина звикла тільки що зійшов зі своєї орбіти і зазнав незворотних змін.
Костянтин просто мовчить, втративши весь запал після своїх слів. Ніби нічого не сталось поглядає на неї своїми сірими очиськами, в яких зараз палає буря. Декілька кроків, які їх відділяли, хлопець подолав миттєво. Ада ще не встигла зорієнтуватися що буде далі, як він впився в її вуста так як і бажав. Пожадливо, неначе востаннє, ніжно й ласкаво, бо вперше. Так, що забракло повітря в грудях, так, що заніміли губи від болю.
Дівчина штовхала його, однак не могла зрушити юнака з місця. Очі в очі. Пристрасть і паніка. Не витримавши, вона вдалась до останньої спроби — вкусила його за губу.
Повільно він відступив від неї, проте лише на один крок.
Беркут провів пальцями по нижній губі, витираючи кров.
— Востаннє, Адо. Я кохаю тебе. До ненависті. Прощай.
Він розвернувся й пішов геть, залишивши спантеличену дівчину на самоті. Вона осіла на землю немов хто вдарив по ногах. Повторила останній рух Кості, стираючи чужу кров з власних вуст.
Навкруги була дзвінка тиша, а дівчина все вдивлялась в той бік, де зник її друг. Сльози котилися з очей, але вона лише боляче вп’ялася нігтями в долоню, проводжаючи своє тепло.
Беркут заклав долонею книгу і на декілька хвилин прикрив очі. В автобусі стояла неймовірна спека, незважаючи на те, що пасажирів майже не було.
Він втік. Можливо як останній боягуз, але зараз бути поруч було вище його сил. А вчора так поспішав до свого пекла. Костя взяв свою ще нерозібрану з вечора валізу і поїхав обіднім маршрутом. Спочатку вагався, адже потрібно було розказати Станіславу і Максиму, однак всередині дзвеніла пустота. Не хотілося нічого бачити пов’язаного з нею. Промовчав. Проте це вже не його проблеми, а Адині. Заварила кашу, нехай розбирається сама, а з нього досить її особи у власному житті.
Він знову розкрив книгу, але рядки неначе тікали й не хотіли складатися в один текст. Дрімота підкрадалася все ближче, а очі закривалися все частіше. Тому він запхнув свого Макса Фрая подалі в рюкзак і підняв гучність на програвачі.
Я знущався над собою.
Так, але
В небі плаче так красиво
Не потрібне вже кохання.
Я не встиг, я не встиг
За тобою.*
МР3-плеєр немов навмисне підкинув пісню, яка була подібна до його ситуації. Справді, не потрібне вже кохання. Воно не пройшло, не зникло, не відпустило, однак він сам з ним попрощався. Як з гостем, який занадто довго засидівся.
Так, в болю є смак –
В ньому ти.*
Випроводив, бо втратив надію, що воно піде саме. От дивна штука та любов: нав’язлива, докучлива, болюча, самотня. Як на зло, згадалися десь почуті слова: «3 секунд вистачає, щоб закохатися, але перестати когось кохати за 3 секунди неможливо». Так пройшло більше часу, ніж 3 секунди, проте суть від цього не мінялась. Щоб почуття пройшли потрібно хоча б не бачитись, однак вони разом вчаться, виступають в одній трупі, друзі спільні… Та що там, життя об’єднане в лінії, які не просто пересікаються, а накладаються одна на одну.
Всю тебе не зрозумію,
Але все...
Я не вмію та не вірю:
Неможливо більше жити.*
Костя не знав, що далі робити. Адже з Адою, хоче він цього чи ні, перетнеться у будь-якому разі, однак мало ймовірно, що почуття так швидко зникнуть… А чи зникнуть? Дуже хотілося! Але віра у те, що все буде добре щезла. Нічого хорошого не буде, як і не було до того. Костянтин зрозумів, що лише тішив себе ілюзіями. Такими омріяними, однак нездійсненними. До останнього вірив, проте сліпа віра ніколи немала користі. Спочатку треба було розібратися, зрозуміти, а вже потім у щось там вірити.
Я сумую та все розумію – це приємне почуття
Вже не кохаю, тебе відпускаю,
Але це в останній раз.**
За вікном яскраве сонце, буйні ліси. Погляд чіпляється за природу, голова гудить, немов там вулик, а хлопець, наче зачарований дивиться на білу смугу на асфальті. Метр, два, три, сто… Відстань все більшає, частина життя, без якої здавалось неможливо буде дихати, залишалась позаду. Однак повітря не забракло, очі не пекли, сліз не було. Були лише сум і розуміння, що так буде краще … Для себе в першу чергу, бо хоч інколи потрібно бути егоїстом. Адже зализувати рани потрібно собі, а це завжди боляче, фізичні вони чи моральні.
А у тебе як?
У тебе є нове життя,
В якому знов мене нема.
Ти живеш, живеш, живеш.**
Попереду щось нове, ще невідоме. Однак обов’язково необхідно змінити обстановку. Хлопець це знає. А Ада? А що, Ада? У неї є своє життя, у якому часто не вистачало місця для цуцика Беркута, бо скрізь, у кожній шпарині була її ненависна гра. От і хай залишається з нею. Зараз вона має двох піддослідних кроликів, нехай вибирає того, який більше припаде їй до душі. А з нього вистачить. На все життя вже набавився.
«Набраний вами абонент знаходиться поза межами досяжності…», — в котрий раз монотонно повторював жіночий голос. Ада декілька днів намагалася додзвонитися до Кості, однак безрезультатно. Спочатку поривалася поїхати за ним. Проте прийшов страх. Його липкі й моторошні обійми вивітрили всю впевненість, що все наладиться. Як тепер дивитися йому в очі? Чи не вперше в житті вона не хотіла спілкуватися вживу, бо тоді це зрадливе дзеркало душі розкриє їй гірку правду, а її й так стало занадто багато.
Ада знову і знову набирала контакт «Беркут», проте так і не додзвонилася. Можливо, так було й краще, адже дівчина і поняття не мала про що говорити. Однак холод, що так раптово впився в тіло того погожого ранку, не зник і розростався з новою силою. Вона боялася, що чим більше відтягуватиме зустріч, тим прикрішою та буде. А якщо він взагалі не схоче більше з нею бачитись? Та ні, такого бути просто не може… Вони ж знають одне одного з дитинства! Але ж це просто зв’язок, який можна перервати у будь-яку секунду. Думки металися в голові, мов пташка в клітці. Паніка лягла на плечі й гнала подалі від інших, кудись, лиш би на самоті.
В кінці кінців дівчина прийшла висновку, що ця затія з поїздкою була невдала, а її бажання перехитрити хлопців взагалі стала апогеєм ідіотизму.
Треба було розбиратися з власними проблемами, а найперше поговорити зі Стасом та Максимом.
— Хлоп’ята, маю до вас розмову, — Ада сіла навпроти них. Вигляд дівчина мала втомлений: бліде аж сіре обличчя, синці під тьмяними очима; та й схудла трохи.
Друзі обмінялися поглядами. Ситуація їх нервувала ще відколи приїхав той хлопець. Він явно мав відношення до того, що дівчина цілими днями десь зникала і ходила, немов приговорена до страти. Вони відчували, що насувається щось неприємних, для них в першу чергу. І от, здається, і нарешті дізнаються.
— Мы тебя внимательно слушаем, — промовив Станіслав, потираючи підборіддя.
— Хочу в дечому признатися… — невпевнено почала вона.
— Ну…
— Я знаю прозвучить трохи зверхньо з мого боку, але я хотіла закохати вас у себе.
Стас хмикнув, Макс невпевнено поглядав на друга аж доки той не пояснив йому точне значення сказаного.
— Да как ты смеешь? Мы тебе что, игрушки? — обурливо вигукнув Максим, підстрибуючи зі свого місця.
— Я розумію, що чинила неправильно… — та не встигла вона договорити як її перебив Станіслав.
— Неправильно она говорит… А что потом мы бы страдали тебя не интересует? Что могли перессориться и двадцатилетней дружбе пришел бы конец — это ничего? Та кем ты себе возомнила: царицей всемирной?
Дівчина подивилася йому просто в очі, однак в погляді не було переляку, сумніву, хіба що трошки жалю через власний вчинок.
— Слава, Слава, Слава… — хмикаючи хитнула головою. — Я хоч набралася сміливості й розповіла правду. Так, була неправа, каюсь. Вирішила погратись, однак почуття — це не та річ, з якою варто жартувати. Тепер я це добре розумію, — вона на хвильку прикрила очі. — Однак і ви не божі кульбабки. Ви ж влаштували парі, хто перший зі мною переспить.
— Да как ты смеешь… — прошипів Стас.
— А що, правда очі коле? — уїдливо посміхнулась Ада.
— Да мы бы никогда так не сделали, — викрикнув Макс. — Ты нам, действительно, понравилась.
— Будь ласка, тільки без виправдань, брехні й недомовок. Будьте справжніми чоловіками й відповідайте за власні вчинки. І не робіть з мене монстра. Та й годі тобі стояти, сядь нарешті, — спокійно промовила дівчина.
Макс зробив так, як вона сказала. На деякий час запала тиша. Для хлопців напружена, для Ади спокійна, бо свою роботу вже зробила.
— Ладно, нет смысла отпираться. Давно ты знаешь? — Слава розтріпав собі волосся, а Максим напружено подивлявся на дівчину.
— З самого початку, — ледь чутно, а на вустах тінь усмішки.
— Но как? — два здивовані голоси злились в один.
— Просто здогадалась. Це було нескладно, повірте.
— Но мы хотели прекратить пари. Еще в тот вечер, когда появился тот странный парень…
— Костя…
— Да, он самый.
— Ты действительно нам понравилась и мы хотели бороться за тебя честно, — промовив Максим, завершуючи сказане Станіславом.
— Але вже пізно…
— Но… — вигукнули обоє.
— Пізно, хлоп’ята. Не з того ви почали, не з того я почала. Давайте просто підведемо жирну риску у нашому знайомстві. Хоч й не завжди дуже приємне, але корисне з точки зору досвіду, та й спілкуватися з вами мені сподобалось.
— Тогда может… — протягнув Стас.
— Та ні, не треба. Награлася вже так, що переситилась. Не треба нам більше зустрічатись. Хоч за урок вам дякую. Зрозуміла, що дурепа, яка бачить далі свого носа, однак усе одно сліпа. І раджу вам теж засвоїти, що цього разу все вирішилось мирно, проте, сумніваюсь, що наступного не встрянете в халепу, отак-от сперечаючись. Бувайте, сподіваюсь, що ніколи більше не побачимось, — Ада вийшла з кімнати без будь-яких сумнів, залишаючи позаду збентежених хлопців. Все, що хотіла, сказала. Один камінь з плечей впав, однак паніка швидко підсунула ще цілу купу на його місце.
Після того, як дівчина повернулася до міста, то намагалася зустрітися з Костянтином, але вдача була не на її стороні. До кінця літа вона його не бачила, мобільний повторював одне й теж.
Дівчина була в розпачі. Треба було їхати одразу за ним, а не відтягувати. Адже тепер проблема набула масштабнішого розмаху. Єдиний друг ігнорував її, що віддавало нестерпним відчуттям. Ада не могла спокійно вийти на вулицю, бо скрізь майоріла тінь Кості, скрізь вони були вдвох. Навіть стіни власної квартири давили, немов докоряли, що була така сліпа, що весь час робила боляче дорогій людині.
Його не вистачало. Тільки зараз вона зрозуміла, що він незамінний. Бо ніхто не знав, не розумів з півслова її так як Беркут. Йому було байдуже на Адині причуди, на мінливий характер. Хлопець приймав її такою як є, коли потрібно сварив або підбадьорював, радив, допомагав вилазити з халеп, у які так часто потрапляла. Костя завжди був поруч. Свій, рідний, найкращий…
Ада дуже хотіла поговорити з ним і розповісти, що справді не підозрювала про його почуття. Що ніколи в житті з ним не грала, бо він єдина людина, котрій ніколи не брехала, з котрою хотіла бути чесною і відвертою, просто хотіла бути собою, не одягаючи маски, в котрих і сама плуталась.
Може тому хлопець і подумав, що Ада бавилася з ним, бо театром стала оточуюча реальність, а публікою — знайомі люди? Але ж він мав збагнути, що заради нього готова на все.
Дівчина трощила свою кімнату, сльози текли по щокам аж очі пекли, але істерика то з’являлась, то знову зникла. Бабуся позабирала з її кімнати всі крихкі речі, однак Ада все одно встигла розтрощити об стіну декілька статуеток. Вона не розуміла, чому Беркут не дав їй і слова вставити у свій захист. Він просто вилив на неї всі свої почуття, мов раптовий дощ і зник. Та й як Костя міг так довго мовчати, адже дівчина йому довіряла, розповідала всі свої таємниці, а…
В стіну полетів фотоальбом. Наступною жертвою стала книга. Тільки вона замахнулась, як погляд натрапив на автора: Макс Фрай. Болісно стискаючи нещасну річ, дівчина опустила руку. Зараз Ада хотіла дати Костянтину гучного ляпаса, налаяти і потім міцно обійняти, щоб впевнитись, що той поруч.
Кожну ніч їй снився його силует, що віддалявся, а вона лише тягла руку вперед, щоб не відпустити. Так і прокидалася в холодному поту, хапаючи долонею повітря.
Перевтома, через яку поїхала до батьків зараз здавалась квіточками. Змарніла. Пусті очі невпевнено подивлялись на світ. Бліда мов привид. Весь час у щось куталась, бо холод не відпускав, незважаючи на те, що на дворі було літо.
Ада як ненормальна рахувала дні до вересня, бо тоді зможе побачити і пояснити.
Першого вересня все ще змарніла, однак щаслива дівчина сіла на їхнє звичне місце і чекала. От в аудиторію відкрились двері й зайшов він. Усі здивовано поглядали на Костю, адже зник звичний класичний стиль та волосся все ще було коротко, хоч цього разу і вміло, підстрижене. Але ще більше новиною стала те, що він просто пройшов повз Аду й сів з чорнявою дівчиною, яка привітно усміхалася йому. Та швидко щось затарахкотіла, а хлопець лише кивав на це головою. Стало зрозуміло, що цього літа вони часто спілкувалися, бо на раптові дотики Беркут ніяк не реагував, хоч і не полюбляв, коли до нього торкався хтось, крім Ади.
Вона не могла відірвати погляду від Кості й Анжели, їхньої одногрупниці. В легенях бракувало повітря, однак силою волі змусила себе відвернутися й дивитися у вікно. Пожадливо ковтаючи повітря, неначе тільки випірнула з води, вдивлялась в одну точку, лише б не дивитися на ту парочку, яка все одно стояла перед очима. Їй стало нестерпно боляче, у грудях пекло… « Отак просто перекреслив нашу дружбу. Висказав все що хотів, а мені й шансу не залишив. Яка же ти, Беркуте, паскуда!»
Дівчина боляче прикусили губу і намагалася уважно слухати лектора. Однак думки розбігались як таргани від світла. В роті був присмак крові, яка потекла з прокушеної губи. Такий очікуваний день став просто фатальним, проте це було лише початком.
День за днем Костянтин Беркут вдавав, що він не помічає Ади, що вона не існує у його світосприйнятті. Просто проходив повз, а на будь-яку спробу заговорити вмикав на повну гучність МРЗ-плеєр і всі її слова тонули в ритмі музики. Можливо й не вдав, а й думав так насправді, однак підтвердити чи спростувати це дівчина не могла.
Вона ходила зла і люто зиркала на юнака, однак йому було байдуже. Кожного дня він спілкувався переважно з Анжелою, тому ні для кого не стало новиною, що вони почали зустрічатись.
Ада навіть перестала злитись. Її ображало ставлення хлопця, котрий нещодавно так щиро заявляв про свої почуття, а тепер у неї на очах цілував іншу. Вона не могла на це спокійно дивитись і так само відгороджувалась від світу за завісою музики.
Розбито й порвато
І тіло як вата
І очі як хмари
І дихаю жаром.***
Дівчина намагалася все виправити, проте втомилася кожного разу натикатися на стіну відчуження і зневаги в очах. В неї просто не стало більше сил боротися за те, що втратила. Тому зараз із хворобливим запалом хапалась за нову постановку.
Кидаюсь по стінах
Ніхто не замінить
Ніхто не оцінить
Ніхто не зупинить.***
Незважаючи на те, що отримала головну роль у п’єсі їй було самотньо. Навіть театр не міг замінити Беркута, а здавалось, що то її життя. Але зараз йому було байдуже на неї, тому намагалася не показувати своїх страждань. Це нікому не потрібно, як і її самій. Навіть найкращі друзі розходяться в житті. Однак думка, що він зрадив все-таки заглядала в голову час від часу.
Кидаю страждати
Сідаю мовчати
Спочатку почати
Спочатку втрачати.***
Істерики пройшли, але її не хотілося апатії. Вона покинула думки проте, що дружба налагодиться. Холод міцно стискав серце, впивався в нього своїми кігтями, видирав цілі шматки і мурчав від задоволення. А її тепло навпроти обіймало і цілувало іншу. Ада не хотіла дивитися, але й не могла відвести погляд, і з садистським задоволенням давала холоду розростатися всередині.
Та я мовчу і терплю все
Та я чекаю тебе.***
Зараз хотілося лише одного: повернутися в той день і не дати йому піти.
Нарешті настав день прем’єри постановки. Головні ролі дісталися Аді, Кості й Анжелі. Історія була проста: нерозділене кохання дівчини до кращого друга, його обіцянка, якщо не знайде кохану, то одружиться на подрузі. Все йде до щасливого фіналу: скоро має відбутися весілля, адже головний герой не знайшов нікого кращого своєї приятельки. Однак закінчується все трагічно, хлопець, котрого грає Костя, перед самою церемонією з першого погляду закохується в іншу (Анжелу) і розповідає про це Адиній героїні, а та з розпачу вбиває себе. Її і поховали у весільній сукні, а ГГ божеволіє, розуміючи, що став причиною смерті кращого друга, який не зміг жити без його кохання.
Посеред сцени стоять двоє: дівчина в білосніжній сукні й хлопець у чорному фраку.
— Та як ти не розумієш, я закохався у неї з першого погляду. Мені необхідно бути з нею, — ледь стримуючи крик.
— Але ж у нас за дві години весілля, — з розпачу дівчина заломлює собі пальці. — Як ти можеш зі мною так чинити? — на щоках темні доріжки від туші.
— Ти знала, що я тебе ніколи не любив.
— Але ж я КОХАЛА! Невже цього занадто мало? — ледь чутно.
— Не потрібні мені твої почуття, зрозумій це нарешті! — гримнув він. — Я сам оголошу гостям про те, що весілля відміняється.
— Але ж я не зможу без тебе, — ноги її не тримали, тому вона сіла на підлогу.
— Людина сильна, і не таке переживала.
— Будь ласка, не йди, — дівчина з надією схопила його за край сюртука.
— Пусти. Краще сходи вмийся, бо маєш кепський вигляд, — Костя пішов геть зі сцени, залишаючи самотню Аду.
Виставу перервали на невеличкий антракт.
Дівчина невпевненою ходою пішла зі сцени. Вона завжди намагалися стати тим, кого грала. Тому саме зараз зрозуміла почуття Кості. Ада зупинилася й вперлася в стіну. Повітря забракло, а очі наповнились слізьми. Ноги не тримали, тому як і її героїня вона всілася на підлогу.
Аду трясло. «Ну як я могла бути такою сліпою, зацикленою на собі егоїсткою?» Не бачити його ніжних поглядів, не помічати лагідних обіймів, вир почуттів в очах? Він же весь час, що був поруч, страждав, а вона з завзяттям маніяка щораз встромляла йому нового ножа в серце. Невже і в ньому жив оцей страшний холод, який вона же й посадила і закрила в клітку чужих почуттів? А зараз його голос такий знайомий, такий спокусливий ранив. Кожне слово, неначе батіг шмагало, залишаючи невидимі, проте болючі сліди. Він говорив з нею лише під час репетицій, але їй було цього мало, занадто мало…
Сльози ніяк не зупинялись, скільки Ада їх не витирала. Однак разом з ними прийшла і рішучість. Вона зрозуміла, що їй просто життєво необхідно поговорити з Беркутом.
Вже наступного дня Аді пощастило: наприкінці останньої пари Костянтина викликав один викладач. Вона вирішила його почекати, адже він все одно мав повернутися за речами. Пройшло хвилин 15 і двері нарешті відчинилася. Дівчина з радісною усмішкою повернулася, але та швидко зникла, бо до аудиторія зайшла Анжела.
— Що ти тут робиш? — запитала та зі зневагою в голосі.
— Чекаю Костю, — впевнено.
— Тобі нічого його чекати, адже він все одно не буде з тобою розмовляти.
— Буде не буде, однак я хочу йому дещо сказати. І скажу це за будь-яких обставин.
Анжела нервово смикала пасмо волосся:
— Я його дівчина і тобі нема на що сподіватися.
— Мені все одно хто ти. Мені потрібно з ним розібратися, бо й так затягнули з цим.
— А я не хочу, щоб ти з ним говорила, — Жела стала напроти.
— Твої бажання мене цікавлять в останню чергу, — знервовано зиркнувши на годинник, відповіла Ада.
— Та як ти смієш! — заверещала та. — Я довгі три роки чекала поки він бігав за тобою, поки зверне на мене увагу, поки прийме мої почуття. І от нарешті таки досягла цього. А ти, втративши його, вирішила тепер позубоскалити й відібрати його в мене. Я цього не допущу. Він МІЙ!!! НЕ ВІДДАМ ЙОГО НІКОМУ, ТИМПАЧЕ ТАКІЙ ІДІОТЦІ ЯК ТИ!!!
— Він не річ, тому ти не маєш права ним розпоряджатися, — посміхнулася Ада.
— А мені байдуже! МІЙ І КРАПКА! — ще голосніше крикнула Анжела.
— Тобі байдуже. Ти кохаєш його. А я не знаю дружба це чи кохання. У мене просто залежність від нього, розумієш. Я не можу без Кості, він мені потрібен.
— ЗАТКНИСЬ!!! — вона вдарила Аду по вилиці. — ЗАТКНИСЬ!!! ЗАМОВКНИ!!! ЗАМОВЧИ!!! — Жела била її куди тільки могла. — Ти якась ненормальна. Стільки бути поруч і нічого не робити і тільки зараз схаменутися. Що ще за залежність? Ти це просто вигадала!!! — кричала вона, не стримуючи сліз.
— Він мені потрібен, — вперто повторювала своє Ада.
— Та ви обоє якісь ненормальні. Скільки ми не були разом, думками він десь далеко. Тільки-но ти з’являєшся, Костя крадькома дивиться на тебе. Коли цілуємося він не закриває очі, а шукає поглядом тебе. Хлопець навіть спати зі мною не захотів. Очі пусті, лиш сум, жаль та страждання з’являються, коли я поряд. Не хочу так. Я покохала Беркута, котрий весь час усміхався і випромінював ніжність і ласку, який мало не порох здував з того, кого кохав. Мені теж цього хотілося, а отримала лише розмитий силует, який весь час хапається за своє минуле, — вона знову вдарила Аду. — ПОВЕРНИ ЙОГО! ЗРОБИ ТАКИМ ЯК БУВ!!!
— Не можу, — з натиском. — Але й відпустити його не маю сил. Він мені потрібен, бо він, то моє життя. Зрозумій!
— А мене, мене хто зрозуміє? — Жела знову замахнулась, однак її зупинили.
— Не треба. Тим, що її битимеш ти нічого не зміниш.
— А як? Як тебе змінити, щоб побачив мене нарешті? — схлипуючи промовила вона.
— Ніяк. Я не змінюсь, щоб ти не робила, — він взяв її обличчя долонями і витер сльози. — Вибач, що не приніс тобі не щастя, а лише страждання. Це було негідно з мого боку. Але разом ми ще більш нещасні.
— Ти ж не хочеш сказати… — перелякано.
— Саме так. Нам варто розійтися… для нашого же блага, — спокійний тон, яким заспокоюють вередливих дітлахів.
— Але ж можна щось змінити… — з надією.
— Не варто. Ти сама це прекрасно розумієш.
— Розумію, але від цього не легше.
— Анжело, як би не старався, себе змінити я не в змозі.
— Ви ненормальні, — шепоче вона. — Та що з вами обома таке? Розійтися. Ха, — вона істерично зареготала, — то я тебе покидаю, — і вона пішла до виходу, нишком витираючи очі.
— Вона хороша, просто зараз дуже засмучена, — промовив Костя після того як двері зачинилися. — Я її не виправдовую, але…
— Я знаю. Що ти чув? — підозріло зиркнула на нього.
— Ну… Ой, в тебе так щока розпухла, треба щось холодне прикласти.
— Беркут, ЩО ТИ ЧУВ? — з натиском.
— Ну…
Вона повільно наближалася до нього.
— Все, — ледь чутно, а на обличчі ні каплі розкаяння.
— О ні! — з розпачем.
— Що, збрехала? — зневажливо.
Запала тиша.
— В тому й справа, що сказала правду, — дівчина почервоніла, а хлопець здивовано на неї глянув. — Але ж хотіла нормально поговорити, сказати все в очі…
— То все правда? — а в очах безмежна радість.
— А яка тобі різниця, — зі злістю, що одразу не повірив. — НЕ Я ПІВРОКУ ТЕБЕ ІГНОРУВАЛА; НЕ Я РОБИЛА ВИГЛЯД, ЩО ТИ ПОРОЖНЄ МІСЦЕ; НЕ Я КОЖНОГО РАЗУ ЗАТИКАЛА ВУХА НАВУШНИКАМИ, ЛИШЕ Б НЕ ЧУТИ ТВОГО ГОЛОСУ… — при кожному слові, вона несильно била його в груди.
— Пробач, — знову в голосі оксамит, знову слух вловлює шовк, знову цей п’янкий дурман.
— Пробач? Пробач!.. ПРОБАЧ?! І це єдине, що можеш сказати. Ти не знаєш як мені було погано без тебе весь цей час.
— А уяви як я страждав усі ці роки, — а на вустах все одно усмішка.
— Ну… — ці слова одразу вибили усю войовничість. — І ти вибач, що була така сліпа.
— Мир? — Костя простяг для потиску руку.
— Мир, — і лише її пальці торкнулись чужої долоні, хлопець смикнув дівчину до себе і міцно обійняв.
— Адо? — промовив він, і скроню обдало теплом.
— Що?
— Я тебе кохаю. Ти це пам’ятаєш?
— Так, — вона також його обійняла. — Тільки не треба до ненависті, — ледь чутно, щоб хлопець не зрозумів, що з очей котяться сльози.
— Не буду, — він підняв її обличчя і витер солоні доріжки.
— Костя?
— Що?
— Нехай я ще не розібралася з собою, однак у мене залежність. Без тебе руйную себе, без тебе світ втрачає сенс, тому ти мені потрібен, просто життєво необхідний. Костя — це моє тепло, яке зігріває нутро, — і справді холод останній раз вдарив і подався геть.
— Адо, — очі щасливі-щасливі, усмішка від вуха до вуха, — я тебе зараз поцілую.
— А от і ні, — й вона перша доторкнулась до його губ.
Дівчині було тепло й затишно. Тепер не лише голос, а й запах, та що там, сам Костя став таким звабливим дурманом, таким диявольськи спокусливим.
Ада не знала чи це кохання, але дуже сподівалась, що саме воно, бо більшого й не треба. Принаймні для неї.
* СкруDG – В болі є смак
** СкруDG – Сумую
*** Ті,що падають вгору – Чекаючи тебе
Кінець. Літо 2012.
@темы: моё, фанф