Каждый эгоист рано или поздно впускает кого-то в свой эгоизм.(с)
Наболіле...Втрата. Здавалося, що поки це слова мене оминало. Я не говорю про людей, котрі то з’являються, то зникають у моєму житті. Ні, зовсім не про них, а про дійсно рідних людей, без яких життя ніколи не буде таким, як колись. Саня, Сашко, мій дорогий брат поїхав геть. Я розумію, що з ним нічого не трапилося, що він просто переїхав у інше місто, країну, що він десь є. Але розуміння цього не міняє того, що відносини, які склалися за 20 років сумісного життя вже ніколи не повернуться. Можна говорити в скайпі, однак це не те, особливо для мене, котра так не любить розмови через посередників (телефон, ноут, планшет і т. д.). Мені не вистачатиме наших розмов, які останні роки так часто бували між нами. Здавалося, що він вредний-вредний старший брат, котрий моментами до трясучки бісив, однак котрого до тієї ж трясучки не вистачає поруч. Це як тоді, коли він був у армії, але тоді можна було провідувати хоч щодня, обійняти, а тепер, а тепер цього зробити не можна. Мені на все життя запам’ятається день його від’їзду. Я страшно хотіла провести час, що залишився разом, та організм мав інші плани. Тому зі страшними погрозами, пішла спати, адже не розбудили би... не знаю, що робила би. Останні хвилини перед відправленням, сил стримувати сліз майже нема, тому треба відвертатися і ледь помітно втирати очі. Останні побажання, поїзд рушив, а ми з мамою розревілися на пероні. Ледь заспокоїтися, лягти спати і знову плакати в подушку, бо друга, до якого звикла, якого люблю сильно-сильно більше поруч не буде. І скільки би ми не сварилися, скільки би не билися, лаялися й називали одне одного, я завжди буду рада, що мала такого, а не інакшого старшого брата. Ніколи в житті не проміняла б його на когось іншого, на нього, але інакшого. Він хороший, такий який є, зі своїми тарганами, звиклий до моїх. Най-най-найкращий для мене. Я знаю, що йому там добре, бо дві щасливі усмішки на екрані не дають мені сумніватися в цьому. Знаю і бажаю їм всього найкращого, бо вони цього заслужили, однак я все одно буду сумувати за ним, бо брат, то моє рідне, без чого треба звикати жити. Дідусь. Ми ніколи особливо не спілкувалися з родичами. Колись не було можливості, зараз трохи не ті пріоритети. Однак це зовсім не значить, що я їх не люблю. Звичайно не так сильно, як свою сім’ю, а як членів родини, які трохи виходять за рамки мого поняття "сім’я". Це не було шоком, оскільки всі знали, що незабаром це станеться. Проте скільки смерть не чекай, вона все одно буде неочікуваною. Півдня прожити в щасливій необізнаності. А потім була печаль. Чорна і затягуюча. Особливо після слів тата: "Можливо, і добре, що я не знав свого". Я знаю його ситуацію, але для мене це було би одним із страшніших моментів у житті. Особливо зараз, коли усвідомлюю, що Сашко далеко, а коли їх не стане, я залишуся одна. Сама-сама, і від цього навертаються сльози, бо мені малюються страшні картини майбутнього, я не хочу цього, однак викинути з голови не вдається. Я боюся втрати. Страшенно боюся, і сподіваюся, що ці страшні перспективи так і залишаться лише перспективами.